Своє дитинство та юнацькі роки життя він провів у Донецьку, а згодом жив у Луганську та захищав кольори «Зорі». Та в 2014-му все кардинально змінилось. Захисник «Руху» Максим Білий у відвертому інтерв’ю клубному медіацентру розповів про жахіття війни, поламані долі людей Донбасу, повномасштабне вторгнення росії в Україну та багато іншого. 
 

– Пройшло вже більше трьох тижнів з моменту повномасштабної війни, але складається враження, що лише вчора росія напала на Україну. 8 років тривала гібридна війна. Ніхто не міг повірити, що в наш час у цивілізованому світі може трапитися така страшна трагедія: гинуть діти та мирні люди. Це дуже страшно. Зараз всі українці об’єдналися. Кожен допомагає один одному. І не важливо, якою мовою ти спілкуєшся. 

Коли ми повернулися зі зборів, у мене було погане передчуття: певний неспокій на душі, різні новини. 24-го лютого о 5-ій ранку моїй дружині подзвонила подруга з Києва. Вона сказала крізь сльози: «Нас бомблять». Я спершу навіть не міг в це повірити. А коли ми зайшли в інтернет, то побачили, що бомбардування вже йдуть в Харкові, Києві та інших містах України. Не можу сказати, що був страх, а швидше моментальна паніка. Потрібно було зрозуміти що робити далі. Мені здається, що наша армія була готова до наступу російських військ. Честь і хвала усім захисникам та захисницям України, ЗСУ, мирним мешканцям, які голими руками зупиняють танки. Це дорогого вартує. 

Мої родичі живуть на окупованій території. Там вони були всі 8 років, відколи триває війна. Розповідають, що з їхньої території все летить по наших містах, зокрема, по Маріуполю. Знаю жахливі історії. Батьки живуть в Донецьку, а їхні діти поїхали вчитися в Маріуполь і почали там будувати своє життя. Тепер батька мобілізують, і він повинен йти воювати проти своїх же дітей. Це дуже страшно. Це нонсенс. Ви просто собі уявіть: батько йде воювати проти своїх дітей. 

Кожного дня я на зв’язку зі своїми батьками. Підтримуємо один одного та хвилюємось. Допомагаємо, чим можемо, як і кожна сім’я в Україні. У мене є родичі на Донбасі, які якимось дивом знаходять можливість дивитися українські канали, і вони все прекрасно розуміють. Є й такі, які начебто хочуть тебе почути, але дивляться російську пропаганду. Ти їм доводиш, що Донецьк обстрілюють одні, а вони кажуть, що інші. Дискусії тривають, але можу сказати точно, що зрушення певні є. Вже багато людей на окупованих територіях хочуть, щоб Донбас повернувся у склад України. Хочемо, як раніше, збиратись разом на свята всією родиною, щоб діти приїждали до своїх бабусь і дідусів на канікули. Вони розуміють: якщо росія не дай Бог захопить Україну, все буде, як у так званому ДНР: блокпости, кордони, військові тощо. Спершу вони цього не розуміли, мовляв, росія для нас зараз все зробить. Насправді, це не так. В голові людей на окупованих територіях потрохи щось змінюється. Не так швидко, як би цього хотілось, але вони починають прозрівати. 

Я достеменно пам’ятаю події 2014-го року, як все починалося. В той час я жив у Луганську, грав за «Зорю». Мешкав поруч із будівлею СБУ. Після гри пізно вночі ми поверталися додому і я побачив на вулиці людей, які стоять з дубинками, немов тітушки. Почалися певні заворушення біля СБУ, ставили шини. Я спершу подумав: що за нісенітниця. Зі мною в команді грав грузин Джаба Ліпартія і він сказав, що в Грузії у 2008-му році все так само починалося. Він ще тоді сказав, що швидше за все буде окупація. Я не міг в це повірити. А коли в мене під вікнами почали стріляти сепаратисти, я зрозумів, що тут щось не так. Через місяць ми переїхали в Запоріжжя, адже в Луганську вже неможливо було жити. На вулицях творився хаос. Всі, хто хотів, покинули Луганськ й виїхали на мирні території. 

За 8 років я лише одного разу наважився поїхати в Донецьк, адже дуже довго не бачив своїх рідних. Скажу відверто: було страшно. Коли я побачив місто, у мене був шок. З 2014-го року в Донецьку нічого не змінилось. Жодного розвитку: дороги всі потріскані. Одна відмінність – всюди висів цей засраний триколор. Шок. Я добре пам’ятаю як Донецьк розвивався. У 2014-му це було одне з найкращих міст України. В дитинстві я запам’ятав Донецьк, як промислове місто, але за 10 років все змінилося: з’явилася «Донбас-Арена», багато парків, скверів. Я був шокований, коли побачив, як місто загнило за ці роки під окупацією. І люди там зараз не в захваті від цієї ситуації, яка склалася. Серце обливається кров’ю, коли дивишся на Донецьк в ці дні.  

У 2017-му я до кінця не хотів переходити в «Анжі» в росію, але на той час в мене так склалась кар’єра: я пішов з хорватського «Хайдука» і півроку був без команди. Коли гравець випадає на такий довгий час з ігрового ритму, йому важко знайти клуб. Я до останнього чекав на інші пропозиції, але у мене їх не було. Лише варіант із «Анжі» на руках. Коли я туди приїхав, то зрозумів, що і в політичному плані, і в кар’єрному це було неправильне рішення з мого боку. Люди в Махачкалі повністю відрізнялися від москвичів. Вони набагато добріші. Я не можу сказати, що до мене там погано ставились, знаючи що я українець і що в нас триває гібридна війна. Більшість хлопців хвилювались і постійно цікавились яка ситуація. А от москвичі десь насміхаючись, запитували про Крим. 

Зараз російські футболісти мовчать, адже у них жопа в теплі: великі зарплати, статки, маєтки. Зрозуміло, що вони не будуть говорити про чужу для них країну. Ті хто хотів, вже висловили свою позицію. Про Ракіцького багато років кричали, що він сепаратист, але я знав, наскільки він любить Донецьк і Україну. Ярослав у перші дні війни покинув «Зеніт» і сказав, що він думає з приводу війни. 

Є приклад тимощука, який обрав інший шлях. Я б якось міг би його зрозуміти, якби він був із східних областей України, але він з Луцька. Зараз справді вся Україна єдина, як ніколи. Патріотизм у кожному куточку нашої країни настільки високий, що навіть важко підібрати слова. Щодо позиції тимощука у мене спершу був шок, але це його рішення і я не хочу це обговорювати. У нас є свої герої, якими варто захоплюватись. Такого, як тимощук, потрібно викреслити з історії України. 
 

За весь час, що я живу у Львові, жодного разу не бачив ні нацистів, ні фашисті. У мене не було і немає проблем через російську мову. Нехай росіяни спершу дивляться на себе. Тут велике питання, хто проповідує фашизм. Просто подивіться, що вони роблять зі своїми дітьми: виставляють колони буквою «Z». Нехай подивляться фільм «Список Шиндлера», де фашисти розстрілювали євреїв, або ж нехай дивляться російський фільм «Сімнадцять миттєвостей весни». Зараз складається таке враження, що це вони фанати фашизму. 

Після початку повномасштабного вторгнення росії на нашу землю до мене насамперед написали мої друзі з Хорватії, адже я грав за «Хайдук». Пропонували мені будь-яку допомогу. Та й інші друзі з Європи писали. Немає байдужості. Всі готові прийняти нас в себе вдома. Зараз в світі навіть високопоставлені люди готові приймати біженців з України. Якщо не говорити про політику, то подивіться, як нас підтримують у футбольному світі: в Англії, Німеччині. Це не просто так. Росіяни ж теж гинуть на війні, але весь світ підтримує Україну, адже люди розуміють, що це вільна країна із волелюбними громадянами, які прагнуть розвиватися разом з європейцями. 
 

Росія хоче знищити нас, як націю, адже ми вільна країна. Українці не хочуть підпорядковуватись. Ми прагнемо бути вільними. В росії всі і все під контролем. Там немає свободи слова. Білоруси сидять собі тихо, а українці хочуть в Європу. А в росії не хочуть бачити такою нашу країну. Але Україна рухається у правильному напрямку. Наш Президент тримає вірний курс. Впевнений, що наша країна буде процвітати. 

Подивіться, що зараз твориться у Маріуполі. Ще до початку війни, 8 років тому, це було промислове стареньке місто: ні доріг, ні парків, нічого. Коли я три роки тому приїхав в Маріуполь, місто почало розвиватись на очах. З’явилися парки, почали будуватись дороги. Це місто було не впізнати. Площа біля драмтеатру – це було наше улюблене місце із сім’єю. Ми там проводили багато часу, адже там побудували чудовий парк та фонтан. Після дитсадку ми обов’язково з дітьми там гуляли. Коли я побачив кадри зруйнованого драмтеатру, мені було боляче. Це культурне місце в Маріуполі, про яке всі знають. Вражає ще інше: біля драмтеатру з обидвох боків великими літерами на російській мові було написано «ДІТИ» для того, щоб туди не прилетів снаряд. І вони туди б’ють. Як це назвати? Це справжній геноцид. 

З приводу ситуації в Маріуполі найбільше хвилюється моя дружина, адже це Донецька область, рідні краї. Саме там наші діти були вже у свідомому віці: навчилися розмовляти, пішли у садочок. Також у дружини з’явилося там багато нових друзів. Зараз багато з них не виходять на зв’язок. Для неї це шок. Дітям ми стараємось пояснювати ситуацію дозовано. Вони розуміють, що йде війна. На щастя, у Львові зараз спокійно і вони, дякувати Богу, цього не відчувають. На сирени реагують, як годиться. Розуміють, що потрібно спускатись в укриття. Діти повинні рости з холодним розумом. На них це не повинно вплинути у майбутньому. Пригадую, коли я був маленьким, мені дідо розповідав історії про Другу світову війну. І в той час я дуже боявся, щоб не почалась війна. Я своїм дітям постійно наголошую: все буде добре, ми переможемо. 
 

Те, що зараз демонструють наші Збройні сили України – це героїзм. Якщо говорити відверто: приємно спостерігати, як байрактари луплять орків. Наші люди самовіддано захищають країну. Навіть Маріуполь, який вже кільканадцять днів перебуває у блокаді, ніхто не здав. Дякую вам, наші герої, за те, що ведете Україну до перемоги.