Він дивом врятувався від російських обстрілів, під свист куль та грім артилерійських залпів покидав зруйновану домівку рідного містечка на Київщині. Відомий футбольний оглядач Артур Валерко, який зараз знаходиться у Львові, розповів власну історію, від якої холоне в жилах кров. Про переховування у підвалах, авіаудари по місту, втечу, добрих людей та пошуки своїх рідних та близьких — у коментарі медіацентру «Руху». 
   

– Я з маленького містечка Бородянка, що під Києвом. У перший день війни ніхто нічого не розумів. Все, що ми бачили, це заповнену трасу, по якій нескінченним потоком їхали машини звичайних киян в бік західного кордону. Розуміння, що це буде настільки жорстоко і настільки зачепить усіх, не було ні в кого. Десь уже на другий день ми побачили пересування танків, з’явилась інформація про перші серйозні бої. Не почути їх було неможливо: канонада пострілів звучала вдень і вночі. А найстрашніше, що з боку Чорнобильської АЕС прибували нові сили загарбників. Пройти цей населений пункт так швидко, як хотілося, їм не вдалося і почалися справжні жорсткі бої. У багатьох людей в перші ж дні не стало житла. Місцеві буквально не вилазили з підвалів. Кожні п’ять хвилин, як тільки починались обстріли, люди спускались під землю, сиділи у холоді, сирості, без світла. Люди бігли у підвал і не знали, чи вернуться назад, бо була інформація, що будинки руйнують, а виходи засипають. Але все це ще було терпимо, аж поки не дійшло до важкої артилерії та авіації. Коли у сусідній будинок влучали, то можна було почути, як вібрує бетон, якщо прикласти руку до стіни.

Здається, то були перші числа березня, я втратив лік днів, якщо чесно. Тоді більшість будинків у Бородянці вже була зруйнована. Після кількох ударів перестав існувати і наш будинок, повилітали вікна, зруйнувались верхні поверхи. Мені на голову висипались три види пилюки: спочатку я був сірий, потім — чорний, потім — жовтий. Коли о четвертій ранку ми вийшли з підвалу, я не зрозумів, що у мене під ногами. На землі валялись вікна, скло, антимоскітні сітки, купа скла від розбитих машин. Справжній армагедон! Коли я вийшов назовні, витягнув з підвалу маму, хресну, то ми всі питали в себе та сусідів, чи побачимо ще раз небо і сонце. Останнє, що розповідали про наші будинки, що з наших шести під’їздів чотири лягло до рівня другого-третього поверхів. Два стояли. Мою квартиру знищили, там повилітали вікна, валялись розбиті меблі. Яка її доля, я можу зараз тільки здогадуватись, бо ні з ким із односільчан не маю зв’язку. У них нема світла вже днів вісім, напевно. У кращому випадку, вони не мають можливості зарядити телефон. Зізнаюсь, це дуже страшне відчуття, коли ти дзвониш знайомим і безкінечно довго чекаєш, чи вони обізвуться, чи дадуть про себе знати. Я так тиждень не знав долі свого батька, аж поки недавно мені не сказали друзі друзів, що бачили його. Тож є маленький шанс, що він евакуюється. 

Мене врятував тільки Господь Бог. Біля мого будинку гараж, на нього упали уламки. Я біг туди, не знаючи, чи ціла машина. Якби вона була пошкоджена, не знаю, чи я б виїхав. Разом з друзями підважили ломиками двері, які заклинило. В інших сусідів у гаражах взагалі двері повиносило. Мені ж пощастило, ми вибрались, бо шифер з даху якимось неймовірним чином склався на машину. Неподалік саме ішов танковий бій, ми вирвались на Варшавську трасу, побиту панцерниками, подроблену гусеницями, які по ній пройшли. У багатьох місцях з асфальту стирчали міни, які, я так розумію, не вибухнули. Весь центр Бородянки, будинки на окраїні були зруйновані. Усе це доведеться роками відновлювати. 

Коли з’явився інтернет, я писав в усі благодійні організації, щоб до наших людей у Бородянці, Бучі, Гостомелі, Ірпіні та навколишніх селах привезли хліб і воду. Тому що в перші дні, коли ми вибрались звідти, то потрапили в село, де не було ні інтернету, ні мобільного зв’язку, а з реальним світом його жителів з’єднувала одна лісова дорога, яка виходила на Житомирську трасу, по якій волонтери привозили хліб. Там нас люди неймовірно тепло зустріли. З підвалу я вискочив у старих спортивних штанах, а місцеві мені подарували двоє нових джинсів, капці, мамі — зарядник до мобільного.

Бог нас беріг, бо з того села теж не було безпечного виїзду. Були повідомлення, що евакуаційні автобуси з людьми обстрілюються російськими військами. Нам пощастило, ми з друзями поїхали лісовими дорогами. Ми були на легкових машинах, і якби не досвідчений хлопець Саша, який знав дорогу і їхав попереду, то в будь-який момент ми могли б загрузнути десь у болоті чи кущах.   

Коли ми виїхали з села, то рушили в бік західного кордону. Тут у мене багато друзів з футбольного братерства. Спочатку прийняла родина тренера ФК «Миколаїв» Василя Малика. Я безмежно їм вдячний, що у ці кілька днів він мене з сім’єю прихистив. Фактично там ми знову змогли відчути такі радості життя, як вмитися, почистити зуби, зайти в інтернет… У це важко повірити, але дехто з моїх земляків зумів вперше заснути після тих ракетних ударів. Навіть я, доросла людина, перші ночі бомбардування не міг заснути. Мабуть, мені тепер до кінця життя будуть снитись звуки ударів авіанальоту, як свого часу моїй бабці — постріли солдатів Гітлера. 

Зараз я знаходжусь в Академії «Руху». Особисто вдячний Григорію Козловському, Ігорю Дедишину та Олегу Шпуру, які дали можливість тут перебути кілька днів. Сподіваюсь, в найближчий час зможу воз’єднатися зі своєю родиною. А там вже, як доля розпорядиться. Я непридатний до армійської служби за станом здоров'я, але можу допомагати у волонтерстві, робити усе можливе, аби наблизити той момент, коли в нашій країні настане мир. Тому що те, чого ми набачились у ці останні дні, жодна людина в Україні не заслужила. Хочу ще раз звернутися до благодійних організацій: не покидайте передмістя Києва! Там ситуація дуже складна. У багатьох населених пунктах уже давно нема води, світла і газу. Там зараз справжня гуманітарна катастрофа! Багато людей також перебувають під завалами, їх не можуть врятувати, оскільки наші рятувальники МНС не мають туди доступу через бойові дії. Мені страшно: у чаті у Вайбері я запитую про своїх друзів та знайомих, ніхто точно не може сказати, що з ними. Туди негайно потрібен гуманітарний коридор! Кожна година людей там — це як ціле життя! 

Таких розгромних дій у Європі не було з часів Другої світової війни. Нема жодних паралелей, щоб ми могли навести і порівняти та сказати, коли це припиниться. Футбол буде! Він вистоїть, а зруйнована інфраструктура буде відбудована. Головне зараз — щоб було мирне небо. Аби наш народ, як він вміє, міг взятися за відбудову разом з нашими європейськими партнерами, які вже створили фонди підтримки для України.  

У мене просто нема слів щодо тих пілотів, які свідомо розгромили будинки. Якщо наші люди виживуть і прорвуться з тієї блокади, їх уже в житті ніщо не зламає. Хочу також звернутись і до інших міст, які потерпають зараз від агресії: вірте, вас не покинуть! Бо якщо навіть в нашу Бородянку заїжджали хлопці-волонтери на «Жигулях», через всі оті бомби, брали людей в багажники, поранених, садили по десять людей і вивозили, то доберуться і до інших міст. Я переконаний, український народ вистоїть! У нас залізні люди! Їх неможливо побороти!