Він увійшов у рейтинг наймолодших голкіперів-дебютантів УПЛ. На футбол його вперше привів дідусь, який і став для нього на початках персональним тренером. Розпочав свою кар’єру у ролі нападника, але вже зовсім скоро перший тренер поставив його на ворота і не прогадав. 16-річний голкіпер «Руху» Юрій Герета у відвертому інтерв’ю клубному медіацентру розповів про свій омріяний шлях до елітного футбольного дивізіону, забобони на полі та престижні турніри, на яких перемагав «Баварію», «МЮ», «Евертон» та інших грандів. Усе найцікавіше – далі!

– Юрію, матч проти «Зорі» став для тебе дебютним в УПЛ. Як ти дізнався про те, що потрапив у заявку на цей поєдинок?

– Близько двох тижнів тому мене запросили на тренування з основною командою. Для мене це було приємною несподіванкою. Фактично тоді і розпочався мій короткий шлях до заповітної мрії. Так, тренерський штаб зазначив, що мені є над чим працювати, але попри це я отримував і позитивні відгуки. Склалося так, що воротар основної команди Роман Мисак захворів, і мені повідомили, що я буду в заявці на гру проти «Зорі». В неділю зранку я відіграв матч за U-19, а після того приєднався до основної команди. Звичайно, розумів, що з перших хвилин я не вийду на поле, тому навіть не хвилювався. Все ж, якщо бути відвертим, то у мене були певні думки, що, можливо, наприкінці матчу мені випаде шанс з’явитися на полі. 

– Що відчув в той момент, коли дізнався, що ти все таки дебютуєш в УПЛ?

– Другий тайм був дуже складним для нас, адже спершу команда залишилася вдев’ятьох на полі, а згодом ще й пропустила. Після другого голу я почув, як головний тренер Іван Федик сказав тренеру воротарів Тарасу Гребенюку: «Можливо, випустимо молодого». Я в той момент, м’яко кажучи, був у шоковому стані. В голові пролетіло одразу безліч думок, але хлопці мене почали підбадьорювати. Говорили, що в мене все вдасться, щоб я ні про що не хвилювався. Я взяв маніжку та побіг розминатися. Коли ми пропустили третій м’яч, то Іван Зінонович сказав, щоб я виходив на поле. Побажав мені успіху та підтримав. 

– На полі ти провів зовсім трохи часу, але, на жаль, пропустив гол. Ти сам усвідомив, що сталося в той момент?

– До завершення гри залишалося близько трьох хвилин. Я став у рамку, вибив м’яч і одразу на наші ворота «Зоря» вибігла в контратаку. Аллахяр пробив з-під захисника. На жаль, я не зміг врятувати команду від четвертого пропущеного гола. Опісля одразу пролунав фінальний свисток. Дебют пролетів, як одна мить. Ще не встиг оговтатися, як вже був кінець гри.

– Багато привітань отримав після матчу?

– Мене просто переповнювали емоції. Я не міг повірити, що дебютував в Українській Прем’єр-Лізі. Велике дякую тренерському штабу та усім, хто довірив мені цей шанс на такому рівні. Після гри мене одразу підтримав Олександр Бандура. Привітав та сказав, що в мене все попереду. Також спілкувався із головним тренером Іваном Федиком та з коучем воротарів Тарасом Гребенюком. Вони теж казали, що в мене все попереду. Ще після матчу мене привітав з дебютом Віктор Скрипник, а кіпер «Зорі» Микита Шевченко підбадьорив теплими словами. Це дуже надихає, адже ще кілька днів тому ці люди грали проти «Лестера» в Лізі Європи. 

– Як починався твій футбольний шлях? Чому вирішив займатися саме цим видом спорту?

– Любов до футболу мені привив мій дідусь. Пам’ятаю, як вперше з ним пішов на стадіон у 2010-му році на матч «Карпат» проти «Галатасараю». Досі перед очима гол Артема Федецького у компенсований арбітром час. Вболівальники тоді просто шаленіли. В той момент я зрозумів, що хотів би дарувати своїм рідним та людям такі неймовірні емоції. Дідусь тоді побачив у моїх очах цей запал й незабаром разом з татом завели мене на секцію футболу в школі, де я навчався (Сихівський ліцей). Тоді там тренував команду Володимир Богданович Мандзиняк, він і став моїм першим тренером. Дуже вдячний йому за той час, який він мені приділив з першого по четвертий класи. До сьогодні ми з ним активно спілкуємося. 

– Тебе одразу поставили у ворота чи спробував свої сили на інших позиціях?

– Як і кожна дитина, яка мріє грати у футбол, розпочав свою кар’єру на позиції нападника, але вже через два місяці тренер мені сказав, щоб я ставав на ворота. У цій ролі я себе доволі непогано зарекомендував. Можу з впевненістю сказати, що дідусь відіграв неймовірно важливу роль у житті, адже він водив мене на тренування, згодом вдома копав мені м’яч та проводив персональні заняття. Так розпочався мій шлях. 

– Як ти потрапив у школу «Карпат» до Віталія Пономарьова?

– Разом з нашою командою «Пошук» ми грали у чемпіонаті Львівської області та брали участь у різних турнірах. В той час Віталій Пономарьов лише формував групу 2004-го року народження. Ми грали проти його команди спаринг й перемогли тоді з розгромним рахунком. Після матчу мені дідусь розповів, що Віталій Пономарьов був асистентом арбітра найвищого рівня, працював на матчах «Динамо» – Шахтар». Мене це дуже зацікавило. Віталій Юрійович запросив мене у свою команду. Я з ним почав спілкуватися, а він, в свою чергу, комунікував з моїм дідусем та батьками. Вже у п’ятому класі я разом з багатьма талановитими хлопцями перейшов у команду Віталія Пономарьова. Разом ми граємо і дотепер. 

– Наскільки важливу роль Віталій Пономарьов відіграє у твоїй кар’єрі?

– У футболі Віталій Юрійович – це людина, яка на сьогоднішній день мені дала все. Він знає мене достеменно: усі сильні та слабкі сторони. Ми щодня з ним спілкуємося та працюємо на тренуваннях. Для мене дуже цінні його поради. Віталій Пономарьов навчає мене вже багато років. Я безмежно йому вдячний, як людині, так і як тренеру. Це наставник від Бога. Коли я лише прийшов в команду до Віталія Юрійовича, то він одразу сказав мені, що я повинен приділити велику увагу грі ногами, адже з кожним роком на цей аспект все більше звертають увагу експерти та селекціонери. Зараз мені дуже подобається грати ногами, адже я відчуваю себе повноцінним одинадцятим футболістом на полі. Коли партнери по команді віддають мені передачу, вони не повинні хвилюватися, що я помилюся. 

– Разом з дитячою командою «Карпат» ви були на різних престижних турнірах. Які тобі запам’яталися найбільше?

– В голову мені приходять одразу кілька класних турнірів, де ми змагалися із дуже хорошими командами. Це, зокрема, так звані, міні-Євро. Ми були дуже раді, що нас туди запросили. Грали проти «Баварії», «Манчестер Юнайтед», «Тоттенгема», «Аякса» та багатьох інших грандів. Найприємніше те, що ми їх перемагали. Ще змалку це додавало нам неабиякої впевненості, адже ми усвідомили, що можемо конкурувати з такими сильними командами. Також були чудові змагання у Польщі, де ми зустрічалися із «Евертоном» та «Баєром». Тоді наша команда тріумфувала на цьому турнірі. Зрештою, там ми росли, як футболісти. Коли граєш проти команд, яких перемагаєш з рахунком 7:0, то прогресу не буде. 

– Наскільки важливим є твій перехід в «Рух»?

– З «Карпатами» склалася дуже прикра ситуація. Я не бачив для себе подальшого продовження кар’єри у цьому клубі. Знав, що мною досить активно цікавиться «Рух». Слідкував за «жовто-чорними» у Першій лізі. Мені дуже подобається те, що Президент клубу Григорій Козловський та керівництво «Руху» ставлять перед собою великі цілі. Це дуже амбітний проект із величезною перспективою. З кожним роком цей клуб неабияк прогресує. Академія, яку будує Президент клубу – просто неймовірна. Гадаю, на таких полях із фантастичною інфраструктурою щороку буде прогресувати дуже багато футболістів. Переконаний, цей спортивний об’єкт неабияк допоможе розвитку українського футболу. 

– Розкажи трішки про своїх батьків. Чим вони займаються та чи мають відношення до футболу?

– Ніхто з моєї сім’ї немає жодного відношення до футболу. Мама й батько у мене лікарі. Тато працює кардіохірургом, а мати лікар ультразвукової діагностики. Вони навіть не могли подумати, що їхній син стане футболістом. На щастя, батьки одразу помітили, що я дуже хочу займатися цим видом спорту й не перечили мені, а навпаки підтримували. Дякую їм велике за це. Вони зрозуміли, що професією лікаря у моєму випадку тут навіть не пахне (Сміється). У мене є ще два молодших брати. Один з них теж займався футболом, але через прикру травму змушений був завершити свою кар’єру. От на нього батьки якраз роблять ставку і бачать його лікарем. На щастя, є кому продовжити сімейну династію. 

– Ти захищаєш кольори юнацької збірної України. Наскільки для тебе важливий цей статус?

– Коли ми почали грати у дитячо-юнацькій футбольній лізі України, тренер завжди наголошував, що у кожному матчі за нами стежать, відтак, ми повинні постійно прогресувати. Одного дня до мене підійшов Віталій Пономарьов та сказав, що мене викликають у юнацьку збірну. Була неймовірна мотивація проявити себе якнайкраще у національній команді, адже це величезна відповідальність та престиж. В 15 років я поїхав на перший збір. Тоді ми провели два спаринги проти Румунії. Мені вдалося себе зарекомендувати і я дуже щасливий, що маю честь захищати кольори збірної України. 

– Чи маєш ти певні забобони, коли виходиш на футбольне поле?

– Так, у мене є деякі ритуали, які я повинен виконати. Наприклад, на ближню половину поля я завжди повинен перше ступити правою ногою, а на дальню – лівою. Також, коли я стаю на ворота, то маю тричі перехреститися. Спершу дивлюся на ліву стійку, далі – на праву і насамкінець – на поперечину. 

– В команді хлопці називають тебе «Гарік»…

– Ще раніше, коли ми були на турнірі в Ужгороді, мій хороший друг Юрій Михайлів (син Євгена Михайліва) звернувся до мене «Гарік». Після цього мене так почали називати всі. Мені це подобається. Інколи складається враження, що у футболі мене ніхто не знає, як Юрія Герету, а саме, як «Гаріка». 

– Відбитий пенальті на останній хвилині гри в матчі проти «Динамо» за команду U-19 додав тобі впевненості?

– Насправді, це був дуже важливий момент, адже я проводив свій перший офіційний матч у футболці «Руху». Тим паче, «Динамо» – дуже складний суперник, лідер чемпіонату. Вся команда прагнула перемогти у тому матчі. Дякую Богу, що так склалася гра, і я допоміг зберегти перемогу, парирувавши пенальті. 

– Після тієї гри Президент клубу зайшов у роздягальню. Про що розмовляв з Григорієм Козловським?

– Григорій Петрович подякував мені за те, що виручив команду в непростий момент. Сказав, що потрібно багато працювати й надалі, аби прогресувати. Його слова додали мені впевненості. Було дуже приємно.

– Наскільки складно тобі тренуватися з основною командою, зокрема, з такими досвідченими та класними воротарями, як Олександр Бандура та Роман Мисак?

– Вони є професіоналами своєї справи та дуже хорошими голкіперами. Я відчуваю, що з кожним тренуванням поряд з ними я росту професійно. Мені є на кого рівнятися. Також прислухаюся до кожної поради з їхнього боку. Після будь-якої помилки вони підказують мені, як потрібно діяти у тому чи іншому епізоді. Дійсно, це допомагає вдосконалюватися. 

– Гра якого голкіпера світу тобі імпонує найбільше?

– У мене немає улюбленого воротаря. В кожного кіпера є позитивні сторони та свої недоліки. Наприклад, мені дуже подобається, як ногами грають Мануель Ноєр та Марк-Андре тер Штеґен, а от на лінії воріт мені імпонує гра Давіда Де Хеа. Все ж ідеального голкіпера, який би був бездоганним у кожному аспекті гри, не існує. 

– Навколо тебе згодом може розгорнутися хайп. Ти готовий до цього?

– За це я не хвилююся, адже поруч є та людина, яка може за кілька секунд мене, як-то кажуть, приземлити. Це мій тренер  Віталій Пономарьов. Він завжди говорить як потрібно реагувати та поводити себе у різних ситуаціях. Я повинен просто виконувати свою роботу. Після матчу із «Зорею» Віталій Юрійович мені одразу сказав, що я повинен забути цю гру і працювати далі. 

– В Україні є приклад Андрія Луніна, якого підписав «Реал Мадрид». У якому світовому гранді ти хотів би в майбутньому спробувати свої сили?

– Приклад Андрія Луніна справді надихає. Він потрапив у фантастичний клуб та тренується із топ-голкіпером Тібо Куртуа. У нього є великий потенціал. Звичайно, я хотів би грати на найвищому рівні. Мої улюблені клуби у світовому футболі – це «Барселона» та МЮ. Сподіваюсь, одного дня я все таки зможу зіграти за одну з цих команд. Завжди потрібно прагнути до найвищого рівня.

– У тебе зараз неймовірно складний графік, адже дуже багато часу проводиш на тренуваннях. Як тобі вдається поєднувати футбол з навчанням?

– Насправді, дуже непросто встигати всюди, адже футбол для мене – це вже професійний вид спорту. Наразі цій справі потрібно віддаватися на повну. Часу залишається обмаль, але я прекрасно розумію, що обов’язково потрібно мати якісну освіту, адже в будь-який момент можна, не дай Бог, отримати травму тощо. Все може перевернутися з ніг на голову. Відтак, після тренувань стараюся завжди навчатися. Займаюся багато з репетиторами. Мені подобається історія. Після завершення кар’єри хотів би пов’язати своє життя із бізнесом. Мені дуже подобається професія маркетолога. Зараз вона користується неабияким попитом. Все ж поки мені ще рано про це думати.

– Якими видами спорту цікавишся окрім футболу?

– Мені неймовірно подобається баскетбол. Вболіваю за «Лейкерс», а мій улюблений гравець – Леброн Джеймс. В баскетболі він є моїм кумиром. Це надзвичайно харизматична особистість. 



– В УПЛ свій перший матч ти провів у 16 років й увійшов у топ-3 наймолодших голкіперів-дебютантів елітного футбольного дивізіону України. Для тебе це важливе досягнення?

– Ще місяць тому я собі не міг навіть уявити, що дебютую в УПЛ. Насамперед, мене це дуже мотивує. Розумію, що потрібно ще більше працювати. В першому матчі УПЛ я вийшов на футбольне поле на три хвилини, а згодом прагну провести повний матч. Для цього потрібно прикласти ще неймовірно багато зусиль. Найголовніше зараз мати голову на плечах. Наразі нічого особливого не сталося.