Лише восени він приєднався до «Руху» і вже встиг дебютувати за основну команду у Кубку України та УПЛ. Напередодні зустрічі зі своєю колишньою командою «Дніпром-1» Іван Литвиненко згадав свої перші кроки у футболі, матчі за збірну U-17 та адаптацію в новому колективі. Про незабитий пенальті у грі з «Олександрією», ритуали перед грою, свого ангела-охоронця, кулінарію по FaceTimе та лав сторі в інстаграм - у відвертій розмові з медіацентром «жовто-чорних». 

- Іване, як там сталось, що ти вирішив стати футболістом?

- У мене футбольна сім’я. Батько грав у футбол на молодіжному рівні. Закінчив дніпровський інтернат і навіть був чемпіоном СРСР U-17, але потім, на жаль, у нього не склалося. В нас родина взагалі дуже футбольна. Коли я народився, у мене на пелюшках лежав рушник «Ювентуса» і фотографії футболістів. Футболом я почав займатися з п’яти років. До сих пір на зв'язку зі своїм першим тренером Анатолієм Бургановим. Завжди вітаю його з днем народження, люблю зазирнути до нього у гості, можу зробити йому невеличкий презент. Він дуже багато мені дав. Саме він закохав мене у футбол ще сильніше.

- Хто був твоїм кумиром в дитинстві і чиєю грою ти захоплюєшся?

- Моїм кумиром завжди був Мессі. Мені дуже подобається його суперництво з Роналду. Але їх не можна порівнювати. Майже все, що має Мессі – Божий дар. Роналду також талановитий, але весь його успіх — результат тяжкої праці. Мені потрібно брати приклад з нього.

- Ти пограв на юнацькому рівні проти багатьох європейських команд. На твою думку, чому в Європі вже в 17 років хлопці грають на дорослому рівні, а в нас ще у 21 молоді та перспективні?

- Я грав на Євро U-17. Так, ті футболісти, проти яких довелося свого часу грати, дуже виділялись індивідуально. Зараз один з них грає в «Ліверпулі», двоє - в «Ман Сіті» та ще один - в «Ман Юнайтед». Ось ти дивишся, вчора ви ще грали один проти одного, а тепер вони грають в Лізі Чемпіонів! Це ще раз підтверджує: потрібно тренуватися і вірити в себе. Рівень приходить тоді, коли ти їдеш в Європу і конкуруєш з людьми, які на голову сильніші за тебе.

Зараз непростий час для нашого чемпіонату, але це можливість для молодих гравців прогресувати та доводити на полі, чого вони варті. Бо раніше, ще років п’ять тому, ви, мабуть, би й не знали, хто я, та не брали б у мене інтерв'ю. У найкращому випадку - намагався б зараз боротися за місце у дублі. 

- У 2019-му ти отримав нагороду найкращого атакувального гравця ДЮФЛУ U19. Де вона зараз знаходиться?

- Вдома стоїть. Коли я поїхав, батько облаштував мою кімнату. У кутку стоять усі мої нагороди і дипломи. Ми тоді виграли першу лігу ДЮФЛУ. Це перші золоті медалі для академії, а ще мені вдалося там себе проявити. Я до цього йшов і я цього досягнув. Там грало багато команд, багато футболістів, але ця нагорода в мене. Так, це не золотий м'яч, але все одно приємно. Коли дивлюся – згадую приємні юнацькі роки.

- Ти родом з Дніпра. Яке твоє ставлення до зникнення «Дніпра» та появи у твоєму рідному місті іншого клубу «Дніпро-1»?  

- Дуже люблю своє місто та клуб. Я виріс там, з усіма, хто був у тому клубі. Спочатку це було ФК, і тепер це стало СК. Проте стадіон той же, люди ті ж, як і амбіції та задачі. З «Дніпром-1» ми починали з Другої ліги. Я був ще зовсім зелений, не завжди виходив на поле, але був у команді та навчався у таких майстрів, як Сергій Кравченко. Звісно, не всі місцеві уболівальники сприймають цю нову команду. Але ми, як футболісти, усвідомлювали свої завдання і вірили: якщо будуть результати, то і вболівальники з’являться. А в ситуації, яка склалась –  винні не футболісти. Шкода, що зник такий легендарний клуб, як «Дніпро».

- Твої найпам’ятніші моменти за той період. Розкажи детальніше, що найбільш запало тобі в душу?

- Найпам’ятніший момент за «Дніпро-1» це мій дебют. Вийшов у матчі проти «Зірки», яка потім знялася. Дуже хвилювався, що результат анулюють. Перший раз в роздягальні, перша футболка з прізвищем… Це зовсім інші емоції. Вчителі зі школи приходили на стадіон підтримати, потім відео кидали мені. 

А за збірну приємно згадати дебют на Євро. Неймовірні емоції, коли вперше одягаєш футболку збірної на змаганнях такого рівня. Все це стало можливим завдяки «Дніпру». Мене тоді вперше взяли на збір. До нас приїхав Петраков і переглядав гравців у збірну. Пам’ятаю, він підійшов  до мене і питає: «Тебе колись викликали в збірну?» Він, мабуть, передав Кузнєцову, і мене відразу викликали на Євро. Особливо запам’яталась гра з іспанцями. Ми програли 1:2. Тоді не було гравців «Динамо» та «Шахтаря». Були ми з «Дніпра» і  хлопці з «Карпат». У нас дуже згуртувався колектив. Виходили на матч з величезним задоволенням. Пам’ятаю кожен момент з того матчу. В тій грі я забив гол.

- До речі, як виник варіант з «Рухом»?

- Вирішив не продовжувати контракт з «Дніпром-1». Там на  мене не розраховував тренерський штаб. Агенти займалися пропозицією з – за закордону. Я тижні три чекав, тренувався з дублем. На жаль, перехід зірвався. Потім виник варіант поїхати на перегляд у «Рух». Коли був минав другий тиждень тренування з командою, мені зателефонував Ігор Михайлович Дедишин і сказав, що хоче бачити мене в команді.

- Чи радився ти з кимось перед переїздом до Львова? 

- Ні, не радився. Що тут радитись? Команда вищої ліги. Треба їхати, доводити свою профпридатність. Був знайомий з Юрою Романюком, він свого часу грав за «Дніпро-1», але не встиг з ним зіграти, адже він покинув команду ще до того, як я приїхав до Львова. Зі мною на перегляді було ще декілька молодих гравців, яких я знав. Психологічно було легше. Зараз я живу в центрі. Клуб винаймає квартиру. Снідаю вдома. Навчився готувати з мамою по FaceTime, до того взагалі не вмів готувати (Сміється). Самостійне життя більш відповідальне. Тут ти повинен сам подумати, що ти будеш їсти завтра. Це не так, як вдома, коли ти прийшов і в тебе все вже готове. Львів вже трохи знав, тому що кожен рік відпочивав тут разом із сім’єю. Добре, що є авто. Не прив’язаний до клубного автобуса. Єдине, що не подобаєтся  - так це місцева бруківка. Всю машину розбиває. Але для мене головне футбольне поле, база та ігри. Лише у вихідний можу вийти, погуляти в центр. Весь час займають тренування та відновлення.

- Хто найбільше тобі допомагав у адаптації? З ким найбільше товаришуєш? 
- З самого початку - це Микола Кухаревич. Пам’ятаю, ще коли майже нікого не знав, йдемо двоє на тренування, а він мені: «Привіт». Після цього почали спілкуватися. Живемо по сусідству. Часто дивимося футбол разом. В адаптації допомагали  усі. Особливо, більш досвідчені гравці, такі як Валерій Федорчук та Максим Білий. Ти слухаєш їх, намагаєшся постійно вчитись. Звісно, були і тяжкі моменти - такі ситуації, в яких я був неправий. Дякувати Богу, все вирішилось - це буде для мене уроком.

– У матчі проти «Олександрії» наприкінці гри ти не забив пенальті, а згодом тебе ще й вилучили з поля. Тоді матч завершився – 0:0. Дуже переживав?

– Дуже болісно переживаю такі моменти. Звичайно, подібних епізодів  у моїй кар’єрі буде ще чимало, але це справді неприємно. Якби я реалізував пенальті, то ми здобули б у тій грі перемогу. А ще я без зайвих емоцій провів би кінцівку матчу і не отримав би вилучення. У підсумку, я не зміг допомогти своїй команді в матчі проти «Олімпіка», адже отримав безглузде вилучення. Це лише моя провина. Я впевнено взявся пробивати 11-тиметровий удар, адже попередні пенальті я всі реалізовував. Для мене ця ситуація дуже болюча, бо я взяв на себе відповідальність і підвів команду. Для мене це стало уроком.

– Під час пенальті до м’яча спершу підійшов Василь Руніч, але пробивав 11-метровий ти…

– В матчі проти «Інгульця» я повинен був пробивати пенальті. Так склалася ситуація, що я віддав передачу на Василя Руніча, а він заробив 11-метровий. Він захотів пробити. Я без жодних проблем дав йому пробити. Загалом, я не є жадібний у таких ситуаціях. Він тоді забив. А от в матчі з «Олександрією» Василь знову заробив 11-метровий. Я вирішив пробити. Тому між нами все гаразд. Вважаю, вже немає змісту шкодувати про це. Потрібно рухатися далі. Василь, до речі, також без жодних роздумів віддав мені м’яч, щоб я пробив це пенальті.

– Чи підтримала тебе команда в роздягальні?

– Звичайно, адже у нас в команді всі футбольні люди. Навіть Рамос в одній грі може два пенальті не забити. Тренери мене підтримали, як і всі партнери. Говорили мені, щоб я не засмучувався. Отримав дружню підтримку. У нас дуже хороший колектив. Пригадую, ще перед грою проти київського «Динамо» ми провели два класних тренування. Із посмішками, жартами. А коли перемогли киян, то сприйняли це як належне. Ми разом проводимо свій вільний час, маємо дружні стосунки в колективі. 

- Як тобі умови та інфраструктура в клубі?

- Дуже вразила Академія, яку будує Президент клубу. В Україні немає проекту такого масштабу. Проект дуже грандіозний. Шкода, що головна команда поки не може закріпити це успіхом у турнірній таблиці. Але я впевнений, що це лише питання часу. Зараз ми дуже впевнено себе почуваємо, атмосфера в команді чудова. Провели дуже якісні ігри. Шкода, що втрачали в іграх важливі пункти. Завжди десь не щастило.

- По ходу сезону на чолі дублю відбулись тренерські зміни - команду очолив Григорій Баранець. Як тобі працюється під його керівництвом і наскільки складно відрізняти Григорія та Бориса Баранця?

- Спочатку було дуже складно. Не знав, хто що мені говорить. Була ось така ситуація на тренуванні: ми грали проти першої команди, і я не міг зрозуміти хто був суддею - чи Григорій Григорович чи Борис Григорович. Сидимо якось після тренування з хлопцями, підходить він до мене, питає про життя, потім відходить у роздягальню і повертається знову. Я продовжив розмову, а він на мене дивиться і нічого не розуміє. В той момент я зрозумів, що розмовляю з іншою людиною. До сих пір не знаю, з ким я розмовляв спочатку, а з ким вкінці (Сміється).
 

- Ти вже виводив команду дублерів на поле у статусі капітана. Які емоції відчуваєш при цьому?

- Емоції були звичайні. Тому що в Дніпрі я вже був капітаном. Звісно - це відповідальність, ти повинен вміти завести команду. В нас капітан - Вітя Бабічин, а я віцекапітан. У грі проти «Інгульця» Віктор не грав, тому капітаном був я. Ми виграли 4:0. Потім жартував у команді: «Ось у «Миная» ми виграли 3:0, тоді був Бабічин капітаном. У «Інгульця» - 4:0, тоді був капітаном я. А на матч з «Маріуполем» команду виводив Веремієнко, і тоді команда виграла 1:0. Вирішуйте, хто вам більше підходить» (Сміється).

- Давай згадаємо твій дебют у кубку за основну команду. Як дізнався про те, що зіграєш проти «Десни»?

- Дізнався про це після гри з «Шахтарем». До мене підійшов головний тренер і сказав готуватися на кубок. В мене не було мандражу. Просто готувався та налаштовувався на гру. Головне було не перегоріти. Дуже вдячний тренерському штабу, які мені довірив зіграти цілий тайм. Сподіваюсь, я їх не підвів. Гра була дуже складна, шкода, що програли, пропустивши два голи вкінці зустрічі.

- Матч із «Зорею». Перше потрапляння в заявку і відразу дебют в УПЛ. Чи розраховував ти на дебют в цьому матчі?

- Чесно, не міг очікувати. Все сталося так несподівано. Я тоді тренуватися з дублем, і ми грали проти першої команди. Досить гідно зіграли. Після тренування з'ясувалося, що я не їду на матч з дублем, а відразу з першою командою. Вдячний Івану Федику, що дав мені можливість вийти на поле. Для мене це була велика радість. Адже я до цього дуже довго йшов, працював та вірив, що недаремно тут знаходжусь.

- Інстаграм у твоєму житті. Скільки часу ти проводиш в ньому?

- Раніше дуже багато часу витрачав на Інстаграм. Бувало таке, що годинами міг сидіти в телефоні. Зараз намагаюся з цим боротись. Адже телефон до добра не доводить. Краще б я англійську вчив, ніж сидів в Інстаграмі. Наразі я там тільки спілкуюсь. З дівчиною та друзями. Намагаюся завжди бути на контакті.

- Ти згадав про дівчину. Наскільки складно підтримувати стосунки на відстані?

- Це дівчина, яка мені подобається. Ми не зустрічаємось. Але я б хотів, щоб в майбутньому ми були разом. Вірю в це, адже в мене є можливість навідуватись додому. Просто поки не має для кого це робити. Я тут вже знаходжусь три місяці і дуже хочу додому, в тому числі і до неї. Не знаю, чи існує кохання на відстані. Ми дорослі люди, не бачу проблем, щоб вона до мене приїхала чи я до неї. Я навмисно це все сказав, щоб потім їй відправити (Сміється).

- В тебе є якісь ритуали перед матчем? Можливо, якісь забобони, ритуали?

- Завжди молюсь перед сном. У мене є кільце, хрестик, в якому мене хрестили, і татуювання на честь дідуся. Я вважаю, що зараз він мій ангел-охоронець. Він дуже любив мене, любив футбол. І я постійно прошу, щоб все було так, як хоче він. Тому що він завжди хотів кращого для мене. Ніколи не прошу допомогти перемогти нам. Просто прошу, щоб всі були здорові, без травм - у мене та людей, які поруч зі мною. Буває, що перев'язую хрестик або браслет, якщо добре зіграв або забив, то на наступний матч те ж саме візьму і буду замотувати. Якщо замотую, наприклад у жовтий колір і не пішла гра, то більше ніколи не буду його замотувати. А також завжди розмовляю з батьком за 4 години до матчу.
 

- Футбол в коронавірусний період. Наскільки сильно COVID-19 вплинув на футбольні клуби?

- Все дуже змінилось. Дивився таблиці топ-чемпіонатів - 4 тури тому дуже сильно був здивований. «Мілан», «Реал Сосьєдад», «Лілль», «Евертон» — лідери своїх чемпіонатів. Вболівальники раніше відігравали дуже важливу роль. А зараз по суті немає різниці, де ти граєш - вдома чи на виїзді. Те ж поле, та ж сама трава, той же м'яч. Як-то кажуть: вдома рідні стіни допомагають, але зараз немає відчуття, що ти граєш вдома.

- Як ти думаєш, яким буде твоє життя після футболу?

- Я навчаюсь у двох університетах - Запорізькому національному університеті, факультет фізичного виховання і заочно у Дніпрі - в університеті імені Альфреда Нобеля на менеджменті. В мене батько займається бізнесом, гадаю, він мені допоможе після того, як я завершу футбольну кар’єру. Не просто дасть гроші, а допоможе розвинути власний бізнес. 

Дуже багато читаю книг з бізнес-тренінгів. Більше бачу себе в бізнесі, там ти працюєш сам на себе. Хочеться половину життя присвятити футболу, в роз'їздах, в бажанні стати кращим, в погоні за успіхом. Другу половину життя хочу провести з родиною. Займатись будь-якою улюбленою справою, яка б приносила мені радість і спокій.

– Іване, заключний поєдинок в році проти свої колишньої команди «Дніпра-1» чекаєш з великим нетерпінням?

– Наступний матч проти «Дніпра-1» для мене є дуже особливим. Так співпало, що це остання гра в році, тому я з нетерпінням чекаю на неї. Ми набрали хорошу ходу в чемпіонаті серед дублерів. Звичайно, я прагну обіграти свою колишню команду. Без всякої злості, а лише через спортивний інтерес. Чекаю цього моменту, коли зустрінуся із хлопцями на полі. Я все життя ріс в Дніпрі, тому ніколи не грав проти них. Цікаво буде перевірити свої сили. Тим паче, вони також перемогли в останніх двох матчах. Між основними командами «Руху» та «Дніпра-1» також буде принциповий поєдинок. В нашого суперника багато хлопців захворіли коронавірусом, тому для нас буде хороша нагода, аби набрати очки. 

– Які у тебе відчуття перед грою молодіжних команд «Руху» та «Дніпра-1»?

– Я на всі сто впевнений у нашій команді, а, відтак, і в успішному результаті. Хотілося б, щоб все пройшло у чесній боротьбі - без злості та травм. Це остання гра в році, тому було б класно, якби всі пішли у відпустку в хорошому настрої. Ми ж прагнемо продовжити нашу серію без поразок й піти на відпочинок з одним очком відставання від третього місця та з грою в запасі. 

– Підтримуєш контакти із своїми колишніми партнерами по команді?

– Так, звичайно, я підтримую хороші зв’язки з хлопцями із Дніпра. Я завжди зідзвонююсь із Сергієм Кравченком. Коли я лише потрапив у першу команду «Дніпра-1», то Сергій став для мене, так би мовити, наставником і другом. З молодих хлопців також майже зі всіма підтримую контакти. Там всі мої друзі. Через проблеми «Дніпра-1» із COVID-19 багато хлопців із молодіжки будуть в заявці за основну команду. Не знаю ще проти кого мені доведеться зіграти. У мене є інформація, що основна команда «Дніпра-1» серйозно налаштовується на матч проти «Руху», адже у них непроста ситуація – п’ять поразок поспіль. Їм також потрібно виходити із цієї кризи. Натомість, в нас подвійна мотивація, адже ми ще не маємо у своєму активі жодної перемоги. Переконаний, глядачі побачать хороший, безкомпромісний матч.