Впродовж минулого сезону його прогрес було помітно неозброєним оком. Завдяки своїй упевненій грі він став залізним гравцем основного складу. У свої 27 років цей оборонець пройшов тернистий футбольний шлях, повен злетів та падінь. Зрештою, здійснив свою мрію – заграв в Українській Прем’єр-Лізі. У відвертій розмові клубному медіацентру оборонець «Руху» Роман Гагун розповів про всі етапи своєї кар’єри - ранній переїзд в Донецьк, футбольний досвід у Грузії, казковий період в «Агробізнесі» та ще багато цікавого. 
 

– Романе, нещодавно команда вийшла з відпустки і повернулася до тренувань. Як ти відпочив після виснажливого сезону?

– Моя відпустка проходила у сімейному колі. Більшість часу ми провели у Львові разом з дружиною та синочком. Згодом полетіли на відпочинок до Туреччини, а саме, у Кемер. Відпочивши за кордоном, повернулися в Україну. Також провідали батьків у рідній Шепетівці, що на Хмельниччині.
 

– Складно було після відпустки повернутися до звичного тренувального ритму?

– Особисто мені взагалі не складно. Гадаю, команда вже засумувала за футболом. Прагнув не лише бігової роботи, але й працювати з м’ячем. Всі в гарному настрої повернулися з відпочинку і тепер активно готуються до нового сезону.

– Які в тебе очікування від нового сезону?

– Покладаю великі надії на новий сезон. Ставимо перед собою завдання перемагати в кожному поєдинку, а згодом можна буде замислитися про єврокубки. Будемо всі викладатися на повну, щоб успішно виступити в наступному сезоні. 
 

– Ти вже неодноразово говорив про бажання зіграти на євроарені. Як гадаєш, чи не швидко ще говорити про єврокубки?

– Гадаю, що при належному ставленні до справи шанси хороші. Мені здається, що будь-яка українська команда могла б вийти у єврокубки. Дуже важливим буде старт чемпіонату. Потрібно вдало розпочати сезон, набрати якомога більше залікових балів. Я вважаю, що нашій команді до снаги боротися за найвищі місця.

– Цього року стартує новостворений євротурнір – Ліга Конференцій… 

– Мені було б дуже цікаво зіграти у цьому турнірі. Завжди хочеться випробувати власні сили проти європейських команд. Зробимо все, щоб за підсумками сезону потрапити щонайменше до Ліги Конференцій і гідно там про себе заявити.

– Нещодавно ти ще на рік продовжив контракт з «Рухом». Наскільки це важливий етап у твоїй кар’єрі?

– Перш за все, хочу сказати, що я дуже щасливий залишитися в команді, в якій здійснив свою мрію – грати в УПЛ. Ще перед підписанням нового контракту я розмовляв з гендиректором «Руху», цікавився стосовно свого майбутнього. Він сказав, що клуб та тренерський штаб на мене розраховують. Для кожного футболіста важливо відчувати довіру. Було дуже приємно таке почути. Зроблю все можливе, щоб у наступному розіграші УПЛ команда посіла якомога вищу позицію.
 

– Чи можеш пригадати, як у тебе з’явився варіант з переходом в «Рух»?

– Наскільки я знаю, перед дебютом «жовто-чорних» в Українській Прем’єр-лізі в команди виникли проблеми на правому фланзі оборони. До мене зателефонував Ігор Дедишин, запропонував перебратися до Львова та перейти в «Рух». Я був приємно вражений, але відповів, що спершу слід домовитися на рівні клубів. Перш за все, потрібно було провести перемовини з президентом «Агробізнеса» Олегом Собуцьким. Під час наступного дзвінка гендиректор «жовто-чорних» сповістив мене, що клуби дійшли згоди щодо мого переходу. Саме так я став повноцінним «рухівцем». Відчував безмежну радість.

– Чи довго роздумував над пропозицією львів’ян? Можливо, з кимось радився?

– Практично ні з ким не радився. Я розумів, що такі пропозиції надходять не часто. Все своє життя я мріяв грати в УПЛ, тому радо погодився перейти в «Рух». Звісно, було важко прощатися з колективом «Агробізнеса», адже я багато років провів у цій команді. Втім, зваживши усі «за» і «проти», я вирішив втілити свою мрію в реальність.

– Яка основна відмінність «Руху» від твоїх попередніх клубів?

– Насамперед, інфраструктура «Руху» суттєво відрізняється від тих клубі, де я грав раніше. Після приходу сюди я вперше у своїй кар’єрі зіткнувся з такими хорошими умовами та якісними полями. Умови просто на захмарному рівні. Тут є все для того, щоб постійно розвиватися та рости у футбольному плані. 
 

– Хто допомагав тобі з адаптацією?

– Найбільше мені допомагав Андрій Кухарук. А також Ігор Бойчук, який тоді ще був у команді. З ними обома я разом виступав за «Агробізнес». Вони прийшли в команду трішки раніше, тож встигли пристосуватися до нових умов і влитися у колектив. Це значно спростило процес моєї адаптації.

– Твій дебют за основну команду «жовто-чорних» припав на матч проти «Зорі». Що ти відчував у той момент?

– У мене були двоякі враження. З одного боку я відчував гордість, що одягаю футболку «Руху» і виходжу у стартовому складі на матч УПЛ. З іншого боку я неабияк хвилювався. Прагнув продемонструвати свої найкращі якості та довести, що я футболіст, на якого можна покластися.
 

– У дебютному матчі ти отримав червону картку за фол проти Віталія Вернидуба. Розкажи про цей епізод.

– Це були останні хвилини першого тайму. Тоді мені здалося, що Віталій Вернидуб невдало обробив м’яч і я встигаю зіграти у відборі. Як виявилося, суперник був першим на м’ячі. Так сталося, що за інерцією я влучив йому в ногу. Спершу мені показали за цей фол жовту картку і я був готовий продовжити гру. Втім, після перегляду VAR арбітр прийняв суворіше рішення та вилучив мене. Вважаю, що це рішення було справедливим.

– Що після гри сказав тобі головний тренер?

– Іван Зінонович підтримав мене. Скажу більше, головний тренер похвалив мене за ту гру, яку я демонстрував до вилучення. На щастя, цей епізод ніяк не позначився на довірі з боку наставника. Він і надалі продовжував мені довіряти місце в стартовому складі, за що я йому дуже вдячний.

– Як часто у тебе відбуваються персональні розмови з Іваном Федиком щодо твоєї гри?

– З Іваном Федиком я постійно на зв’язку. Ми досить часто спілкуємося. Коли на початку мого шляху в «Русі» у мене не все вдавалося, він завжди мене підбадьорював, давав поради. Повторюся, я завжди відчував від нього довіру та підтримку.

– Як ти можеш охарактеризувати головного тренера?

– Молодий, перспективний та амбіційний тренер. До будь-якого поєдинку він підходить максимально серйозно. Не має значення чи це гра з лідером, чи з аутсайдером. Намагається привити команді гру першим номером, щоб «Рух» завжди демонстрував конструктивний футбол. Він робить все для того, щоб ми не грали у «бий-біжи», як це роблять багато інших команд.

– Як тобі життя у місті Лева?

– Тут мені дуже комфортно. Раніше у Львові навчалася моя дружина, тому для неї це також не чуже місто. Разом з коханою та синочком радо переїхав до Львова і дуже цим задоволений. Навіть немає сенсу порівнювати місто Лева з такими маленькими містами, як моя рідна Шепетівка чи Волочиськ, де я грав раніше. Тут набагато більше можливостей реалізувати себе.

– Розкажи історію знайомства зі своєю майбутньою дружиною?

– З Яною ми познайомилися у Шепетівці, адже обоє родом з цього міста. Ми були однокласниками, хоча спочатку не звертали один на одного увагу. Вже з плином часу почали зустрічатися. Згодом все переросло у кохання. Ну а далі шлюб та народження синочка.
 

– Якими були твої емоції, коли народився син?

– Відчував безмежну радість. Як-то кажуть, був на сьомому небі від щастя. Напевно, для кожного чоловіка народження дитини – це велика радість. Із появою Давида у моєму житті я намагаюся постійно бути з ним поруч та приділяти йому якомога більше часу.

– Як тебе змінило народження сина?

– Не можу сказати, що мене це взагалі якось змінило. Я завжди був відповідальною людиною. Стараюсь тримати своє слово та виконувати обіцянки. Прагну своєю поведінкою показувати приклад синові. Роблю все для того, щоб він виріс хорошою та гідною людиною.
 

– Ти хотів би, щоб у майбутньому син пішов твоїми стопами та став футболістом?

– Гадаю, що більшість футболістів бажає, щоб діти пішли стопами батька. Напевно, кожен прагне, щоб діти перевершили їхні досягнення. Я – не виняток. Втім, не стану примушувати його займатися футболом. Дам свободу у виборі заняття, адже це має йти від серця. 

– Чи хотів би ти колись, як Недвед чи Рівалдо, вийти на одне поле разом із сином?

– Звісно! Я був би дуже радий ділити одне футбольне поле разом з ним. Втім, усвідомлюю, що це буде втілити непросто. Мені потрібно було б довго не вішати бутси на цвях та чекати, поки син зможе дебютувати у професійному футболі (Сміється).  
 

– Ти вже сказав, що родом із Шепетівки. Розкажи детальніше про своє рідне місто. 

– Шепетівка – доволі затишне та комфортне містечко на Хмельниччині. Із визначних пам’яток можна відзначити музей імені Миколи Островського, який був українським військовим та активним громадським діячем. Також є безліч місць, де можна відпочити на природі, зокрема, ліси та озера. А ще в нас багата футбольна історія, адже раніше місто на доволі високому рівні представляла команда «Темп». Цей клуб був головною спортивною візитівкою Шепетівки.

– Розкажи про свою сім’ю. Чим займаються твої батьки? 

– Моя матір працює медсестрою. Батько – працює у газовій сфері. Ще у мене є старший брат, з якими ми все дитинство разом ганяли м’яча. Я дуже вдячний своїм батькам, які робили все можливе для нашого щастя. Вони часто змінювали роботу, робили дуже багато, щоб дати нам все у цьому житті.
 

– Чи розділяли батьки твій вибір стати футболістом?

– Спершу ставлення батьків було скептичним. Вони вважали, що футбол буде заважати навчанню. Траплялися навіть такі ситуації, що тренер постійно відпрошував нас із братом у батьків. Просив їхнього дозволу, щоб ми поїхали на турнір. Тоді у нас не було домашнього телефону, тож він контактував з батьками через сусідів. Це призвело до того, що мама і тато побачили, що на нас серйозно розраховують. Відтоді вони змінили своє ставлення до футболу. Тепер я відчуваю лише підтримку з боку моїх рідних.

– Чому в дитинстві ти почав займатися саме футболом, а не будь-яким іншим видом спорту?

– Напевно, любов до футболу мені привив батько. Раніше він часто дивився футбол по телевізору, а ми з братом сиділи поруч з ним та всі разом вболівали. Після цього брат вирішив випробувати свої сили у футбольній школі та почав займатися футболом. Оскільки в дитинстві ми були ледь не одним цілим, то разом з ним у секцію футболу попрямував і я. Тоді мені було складно, адже займався зі старшими хлопцями, але деякою мірою мене це загартувало.
 

– Яку футбольну команду ти підтримував у дитинстві?

– Мені імпонували «Арсенал» та «Барселона». У лондонській команді подобалося, що тренер «гармашів» Арсен Венгер довіряв молодим футболістам та не боявся робити на них ставку. Натомість, вони виходили та демонстрували високий рівень футболу. Щодо «Барселони», то я закохався у їхній стиль гри з першого погляду. «Синьо-гранатові» завжди грали технічно. Гравці «Барселони» зайвий раз не підіймали м’яч вгору, чудово комбінували у короткий пас. Особливо любив стежити за грою правого оборонця Дані Алвеса, який самотужки міг закрити увесь фланг. Багато в чому я брав з нього приклад, намагався грати у схожому стилі.

– У якій команді ти зробив свої перші футбольні кроки?

– Мій футбольний шлях розпочався у спортінтернаті «Пансіон». Це була місцева команда, яка виступала у першій дитячо-юнацькій лізі України. Моїм першим тренером був Анатолій Олійник, який доклав чимало зусиль для розвитку футболу в Шепетівці. Граючи під керівництвом цього наставника, я значно виріс у футбольному плані та перейняв для себе багато нового. 
 

– Ти з самого дитинства грав на позиції правого захисника?

– Значну частину своєї кар’єри я провів на позиції опорного півзахисника. Вже з часом через велику конкуренцію в центрі поля тренер вирішив спробувати мене на фланзі оборони. Вочевидь, йому сподобалося, як я виглядаю на цій позиції. Відтоді я здебільшого граю на фланзі оборони.

– Чи не було у тебе в дитинстві мрії грати саме за «Темп»? Адже це головна команда твого рідного міста…

– Змалку я марив виступами за «Темп». Прикро, що команда тоді грала лише у чемпіонаті області. Втім, навіть такий рівень тоді вважався чимось захмарним. Я завжди мріяв одягнути футболку «Темпу», виступати перед місцевими вболівальниками, своїми друзями, рідними та знайомими. Згодом я провів декілька матчів за цю команду в чемпіонаті області, але повноправним гравцем «Темпу» я не був.

– Згодом ти спробував свої сили у чемпіонаті Донецької області, перейшовши в «Олімпік-УОР». Які у тебе залишилися спогади з того періоду?

– Після завершення моїх виступів за «Пансіон», проводився збір своєрідної команди Хмельницької області для поїздки на турнір у Львові. Тоді я потрапив до цієї збірної і на цьому змаганні ми добре виступили. А ось тріумфатором турніру став саме «Олімпік-УОР». Тоді на мене звернув увагу тренер донецької команди і запросив на перегляд, надавши мені піврічний випробувальний термін. Зрештою, мені вдалося себе непогано проявити і я залишився в Донецьку.
 

– Складно було в такому молодому віці самому переїздити у абсолютно чуже для себе місто за сотні кілометрів від дому?

– Спершу було дуже складно. Як би це не звучало, у Донецьку я зіткнувся з мовним бар’єром. Все життя я розмовляю українською, а там всюди чутно лише російську мову, з якою я раніше зустрічався вкрай рідко. Моя адаптація там не була легкою. Вже з часом хлопці пригадували мій прихід і жартували, що перші півроку я взагалі майже не розмовляв (Сміється). 

– Тоді в донецькій команді розпочинали свій шлях багато гравців, які вже зробили собі ім’я в українському футболі: Володимир Доронін, Сергій Болбат, Олександр Філіпов, Євген Банада та багато інших… 

– Справді, на той час в «Олімпік-УОР» була солідна команда. З усіма досі перебуваю в хороших стосунках. Перед матчами завжди перекидуємося кількома словами. Втім, найбільше я спілкуюсь з Філіповим. Ми постійно на зв'язку. Слідкую за його виступами у Бельгії та завжди бажаю йому лише успіхів.

– У бельгійській першості твій товариш отримує мало ігрового часу. Що він говорить з цього приводу?

– У «Сент-Трюйден» Олександра запрошував один тренер, після чого йому на зміну прийшов зовсім інший спеціаліст. Схоже, новий наставник не може знайти Філіпову місце в основному складі. У нього своє бачення на побудову команди. Втім, я вірю, що в мого приятеля все складеться чудово, адже він багато працює. Щодня Сашко плідно тренується, тож свій шанс він ще неодмінно отримає.

– Чи хотілося би тобі у майбутньому випробувати свої сили за кордоном? До прикладу, в тій же Бельгії…

– Це доволі цікавий досвід. Все ж, якби я мав таку можливість, то добряче подумав би, адже мені вже не 18 чи 20 років. Потрібно було б зважити всі «за» і «проти», порадитися зі сім'єю, а вже тоді приймати остаточне рішення.

– Чи залишилися в тебе друзі у Донецьку? Що вони кажуть про окупацію Росією міста?

– Звісно, я багато з ким до сих пір підтримую спілкування. Про ситуацію, яка склалася на сході України, ми не говоримо. Стараюсь не підіймати цю тему, адже із багатьма у нас можуть не збігатися погляди. Вважаю, що тема війни на Донбасі – болюча для всієї України. Тим паче, для людей, які все життя прожили на цій землі.

– Після донецького колективу ти поповнив ряди ужгородської «Говерли». Чим тобі запам’ятався період в Ужгороді?

– Однозначно, перехід в «Говерлу» був вагомим кроком вперед. Я все життя мріяв потрапити до професійного футбольного клубу. Прагнув проявити себе. До того ж, закарпатці тоді грали у Прем’єр-лізі України. Втім, я так і не зумів потрапити до основної команди. Переважно грав за юніорську та молодіжну команди.
 

– Тоді у складі закарпатців виступало багато досвідчених гравців. Як вони допомагали молодим футболістам?

– Справді, у той час за «Говерлу» виступали Максим Шацьких, Володимир Єзерський, Віталій Лисицький та багато інших. Вся молодь рівнялася на таких іменитих футболістів. Особисто я від них перейняв дуже багато. Пригадую, був час, коли Єзерський проводив декілька матчів за дублюючу команду. Він багато підказував нам, давав цінні поради та постійно всіх заводив. Відзначу й тогочасну молодь. Тоді в Ужгороді грали у оренді нинішні збірники Віталій Буяльський та Євген Макаренко. Попри свій молодий вік, вони сильно виділялися на фоні інших – не боялися брати гру на себе. Одразу була помітна їхня впевненість. Вже тоді було зрозуміло, що на них чекає яскраве футбольне майбутнє.

– Як гадаєш, чому тобі не вдалося закріпитися в першій команді?

– Важко відповісти на це запитання. Я навіть не отримав як такого шансу проявити себе в основній команді «Говерли». Втім, не хочу вішати усіх собак на тренерів. Тоді я грав не в обороні, а частіше виходив на позиції правого півзахисника. Можливо, на заваді стала моя низька результативність. Гадаю, це основна причини того, чому я не закріпився в основній команді.
 

– Тоді ти наважився на кардинальний крок та переїхав до Грузії. Як все було?

– Тоді в «Говерлі» настали скрутні часи. Нам не платили зарплату. Молодіжній команді навіть не було де тренуватися. Тим часом, мені повідомив знайомий, що є варіант переїхати в Грузію та перейти у команду Еровнулі ліги (Елітний футбольний дивізіон Грузії – прим.). Я довго не міг наважитися на такий крок. Постійно вагався. Втім, мене підтримали батьки та дружина. Сказали, що потрібно щось змінювати. Я з ними погодився, тож вирішив ризикнути.

– Ти перейшов у команду «Лазіка», яка зараз називається «Одіші-1919». Розкажи про цей трансфер.

– Спершу я повинен був стати гравцем команди «Зугдіді», яка виступала у елітному дивізіоні Грузії. Я пройшов перегляд. Все наче йшло до підписання контракту, але в команді несподівано змінився тренер. Новий наставник привіз із собою кількох футболістів із Тбілісі, а мене він у команді не бачив. Після цього я перейшов саме у «Лазіку», в якій мені вдалося, як-то кажуть, стати своїм.
 

– Як оціниш рівень грузинського футболу?

– Якщо порівнювати з Українською Прем’єр-лігою, то різниця відчутна. В Україні переважає силовий футбол, в якому багато боротьби і мало голів. Натомість, в Грузії все навпаки. На диво, там переважає атакуючий футбол. Іноді, його навіть забагато. Буває, команди так захоплюються атакою, що нападник може навіть не повернутися в оборону. Звісно, важко проводити паралелі, адже наш футбол сильно переважає рівень грузинського. 

– Яке місце «Рух» міг би посісти, якби грав у грузинській першості?

– Гадаю, «Рух» міг би стати тамтешнім грандом (Сміється). Безперечно, в Грузії наша команда боролася б за найвищі місця, претендувала на путівку в Лігу чемпіонів. Втім, я сподіваюся, що вже незабаром ми будемо боротися за єврокубки в Україні. У нас для цього є всі умови.

– Що можеш розповісти про життя в Зугдіді?

– Мені було непросто призвичаїтися до життя в Зугдіді. Там зовсім інший клімат, дуже спекотно. А ще в Грузії красиві краєвиди. Туристам там точно є на що подивитися. Життя на грузинській землі було насправді комфортним, але я дуже сумував за Батьківщиною.
 

– Знана на весь світ грузинська кухня не заважала тримати себе у формі?

– Ні, не заважала (Сміється). Справді, грузинська кухня дуже смачна. Тамтешні хінкалі та хачапурі просто неймовірні. Важко встояти перед такою спокусою. Втім, у грузинській кухні багато гострих страв. Іноді, їх навіть неможливо їсти. Гадаю, вони точно не кожному припадуть до душі. 

– В «Одіші-1919» ти відіграв два з половиною сезони та був основним гравцем своєї команди. Чому вирішив залишити цей клуб?

– Наприкінці моїх виступів за «Одіші-1919» команда демонструвала не надто хороші результати та боролася за виживання. Ще одним фактором були стосунки на відстані з дружиною. Я не хотів, щоб так продовжувалося. Для себе я прийняв рішення, що буду рухатися далі та зміню клубну прописку. На щастя, тоді на горизонті з’явився перспективний і амбітний «Агробізнес». Волочиський клуб набирав у команду гравців переважно із Хмельницької та Тернопільської областей, тому я вирішив випробувати свої сили там.

– У складі «Агробізнеса» ти у першому ж сезоні став чемпіоном України серед аматорів, а згодом виграв Другу лігу України. В чому причина такого стрімкого успіху команди?

– Гадаю, це все завдяки хорошому колективу та мікроклімату всередині команди. Усі були простими хлопцями, які мали свою мету і впевнено до неї крокували. Завдяки командному духу, у вирішальних матчах ми зуміли обіграти «Металіст-1925» та «Дніпро-1», які за іменами були значно сильнішими за нас. Багато їхніх футболістів встигли пограти в УПЛ. Такі досягнення зайвий раз доводять, що командна робота у футболі переважає імена.
 

– «Агробізнес» – головна футбольна надія Хмельниччини?

– Я вважаю, що так. В «Агробізнесі» дуже амбітний президент Олег Собуцький, який багато робить для команди та сприяє її постійному розвитку. Команда вже не перший рік бореться за вихід в елітний футбольний дивізіон України. Безперечно, хмельничани покладають на неї великі надії.

– Яка команда має найбільше вболівальників на Хмельниччині?

– Гадаю, що «Поділля». Коли я грав у складі «Агробізнеса» ще в Другій лізі, то матчі з хмельничанами були дуже цікавими та напруженими. Завжди приходило багато глядачів. У місті справді люблять цю команду і чекають від неї найкращих результатів.

– Чим ти цікавишся, окрім футболу?

– Поза футболом я багато читаю, займаюся саморозвитком. Вважаю, що це дуже важливо. Втім, зараз весь вільний час я намагаюсь приділяти своїй сім’ї. Хочу бути більше часу поруч зі своїм синочком та дружиною.

– Яку книгу можеш порадити нашим вболівальникам?

– Гадаю, це справа смаку. Особисто я люблю читати книги на тему психології. А ще мені цікава футбольна тематика. Я вже перечитав безліч автобіографій. Можу порадити вболівальникам біографію Хосепа Гвардіоли. Я ознайомився з трьома його книгами і в мене залишилися лише приємні враження про життєвий шлях цього, безперечно, видатного тренера сучасності. 

– Зараз проходить Чемпіонат Європи з футболу. Встигаєш переглядати усі поєдинки?

– Так, звичайно. Інколи дивимося матчі Євро з командою, інколи я це роблю сам. Після другого тренування у нас з’являється вільний час, тож ми маємо можливість переглядати поєдинки та проводити певний аналіз.

– Які в тебе враження від групового етапу?

– Особисто мені все сподобалося. Деякі команди грають в симпатичний футбол, тож можна щось почерпнути для себе.

– Яка збірна тебе найбільше вразила своєю грою?

– Цього разу на Євро зібралося багато команд, які демонструють чудовий футбол. Найбільше мені імпонує гра Франції. У неї цього року зібралася дуже хороша команда, тож вважаю французів фаворитами. Також можу виокремити збірну Португалії. Попри третє місце в групі, португальці демонстрували хороший футбол.

– Яка збірна для тебе є головним розчаруванням групового етапу Євро-2020?

– Не можу сказати, що якась команда мене сильно розчарувала. Все ж, я набагато більшого очікував від збірної Німеччини. Вони непогано зіграли проти португальців, але в двох інших матчах показали, м’яко кажучи, не найкращий футбол.

– Як оціниш виступи збірної України?

– Як і всі українці, я палко підтримую нашу збірну. Дуже розчарувався, коли хлопці програли Австрії і були близькими до вильоту з турніру. На щастя, фортуна посміхнулася українцям і вони отримали другий шанс. Гадаю, останнього слова на Євро-2020 хлопці ще не сказали.

– Як оціниш шанси нашої національної команди проти Швеції?

– Мені здається, що шанси на перемогу доволі хороші. Сподіваюсь, хлопці зробили висновки після останнього матчу. У двобої зі Швецією буде непросто. Недаремно ця команда випередила в групі Іспанію. Втім, я впевнений, що наша збірна буде викладатися на всі сто відсотків. Віримо у хлопців!