У 9 років він переїхав із рідного Сімферополя через анексію Криму до Львова, а вже у 16 дебютував в Українській Прем’єр-лізі в матчі проти «Шахтаря». Талановитий півзахисник «Руху» Іван Варфоломєєв у відвертому інтерв’ю клубному медіацентру розповів про Сімферополь дитинства, бронзу на міні-євро, фол на Марлосу та багато іншого. 
 

– Іване, вітаємо тебе із викликом в юнацьку збірну України. Такі події це завжди свято для футболіста? 

– Звичайно. Це завжди особливі емоції, які важко описати словами. Захищати кольори збірної дуже почесно та відповідально. Тим паче, зараз мене викликали у збірну України U-18. Цю команду тренує Олександр Петраков, який перемагав на юнацькому чемпіонаті світу. Вкрай цікаво попрацювати із цим тренером. Розумію, що буде непросто, адже в команді грають старші за мене хлопці, але, вважаю, що це не буде великою проблемою. Готовий до конкуренції. Приємно, що окрім мене виклик отримали ще четверо моїх партнерів по команді. Будемо старатися проявити себе якнайкраще. 
 

– Нещодавно ти дебютував в Українській Прем’єр-лізі в матчі проти «Шахтаря». Розкажи як це було.

– Перед грою головний тренер U-19 Віталій Пономарьов мені повідомив, що мене візьмуть у заявку на зустріч зі «Шахтарем», але я навіть не сподівався, що вийду на поле. Вже під завісу поєдинку Іван Федик сказав, щоб я йшов розминатися. Якщо бути відвертим, то я був у невеликому шоці. Дуже дякую головному тренеру за цю можливість.

– Що ти відчував, коли вийшов на поле?

– Звісно, було хвилювання, але, як тільки я вступив на газон – воно минуло. Я просто намагався виконувати установки головного тренера. Він говорив, щоб я виходив і нічого не боявся, щоб грав так, як я вмію. Також наголосив, щоб не цурався грати жорстко і не прибирав ногу.

– Складно у 16 років дебютувати в УПЛ?

– Для цього я багато працював над собою. Також мені допомагали хлопці та мій тренер Віталій Пономарьов, який тренує мене з дитинства. Дуже вдячний їм за це. Після зустрічі мене привітала та підтримала вся команда.

– Після виходу на поле ти майже одразу отримав гірчичник за фол проти Марлоса…

– Це навіть додало трішки впевненості (Сміється). Після гри я поспілкувався з ним, вибачився. Він також перепросив у мене за агресію. На цьому ми розійшлись. Футболку я у нього не просив, але думаю, що він без проблем дав би її мені.

– У першому колі команда зіграла з «гірниками» внічию, втім, на цей раз «Рух» поступився. Як ти гадаєш чому?

– Вважаю, що нас підвела реалізація. На початку матчу ми змарнували дуже багато хороших моментів. Та й клас гравців «Шахтаря» зіграв велику роль.

– Що тобі говорили хлопці з юніорської команди після дебюту?

– Трішки пожартували зі мною. Казали, що зараз за нас гратиме хлопець з УПЛ (Сміється). Я старався пропускати все це крізь вуха. Чи боюсь впіймати зірку? Ні, не боюсь тому, що знаю себе і впевнений, що цього не станеться. Повторюсь, потрібно забути цю гру і продовжити важко працювати. Мій наставник Віталій Пономарьов наголосив, щоб я не зациклювався на цих привітаннях, постарався їх забути та рухався далі.
 

– Як ти вважаєш хто з вашої юніорської команди зможе наступним дебютувати за головну команду «Руху»?

– Важко сказати. Хто буде наполегливіше працювати – той і дебютує. У нас є багато талановитих футболістів віком до 18 років: Слюбик, Холод, Кітела, Русяк… Усі вони перспективні та цілком можуть грати за основну команду вже найближчим часом.

– Тренування основної команди «Руху» та юнацької сильно відрізняються?

– Так, це зовсім різні заняття. В основній команді зовсім інший підхід до тактики та координації. У дорослому футболі набагато важче. Мені було непросто підлаштуватися до рівня гравців УПЛ. Футболісти приймають рішення набагато швидше. Вони як тактично, так і фізично більш підготовлені. У нашій команді є такі досвідчені футболісти, як Федорчук, Мартинюк та Карасюк. Саме на них я і рівняюсь.

– Повернемось до твого дитинства. Ти родом із Сімферополя. Розкажи про свої перші кроки у футболі?

– Займаюсь футболом із 6-ти років. Все розпочалось із тренувань з татом. Мені одразу почала подобатись ця гра. Пізніше я виступав за сімферопольску «Таврію». Цю команду я обрав відразу. Там тренувався із своїми однолітками 2004 року народження, але інколи мене навіть брали на ігри із хлопцями, які старші за мене на рік-два. Я одразу звикав грати зі старшими футболістами. А вже у 2014-му я переїхав до Львова. Приїхав на перегляд у СДЮШОР «Карпати», які тоді тренував Віталій Пономарьов. Провів з командою одне тренування й мене одразу взяли.
 

– Розкажи про Крим свого дитинства. Яким ти його запам’ятав?

– Одразу перед очима вимальовується картинка, як ми грали у футбол на піску. Кожних вихідних з сім’єю ходили на море. От такі в мене перші асоціації з Кримом. Зараз у мене там навіть не залишилось друзів, щоб можна було дізнатись про нинішнє становище.

– Які в тебе спогади залишились про 2014 рік, коли відбулась анексія Криму Росією?

– Я був ще маленьким хлопцем. Навіть не розумів, що відбувається. Тоді тато мені сказав, що ми їдемо до Львова. Я навіть не знав, що залишаю Крим назавжди. Коли ми приїхали у Львів батько одразу сказав, що мене переглянуть у львівському клубі. Вже коли ми приїхали сюди, то я став потрохи розуміти усю ситуацію. Усвідомив, що додому більше не повернусь.

– Тобі хотілося б повернутися в Крим?

– Я вже звик жити у Львові. Мені все подобається. Тут хороші хлопці, хороший колектив, тому назад у Крим мене вже взагалі не тягне. Можливо, колись я і хотів би відвідати рідне місто, але зараз точно ні. Інколи, згадуючи моменти з дитинства, хочеться повернутися туди. Мені не вистачає того моря, яке я дуже любив. Втім, порівнюючи Львів та Сімферополь, можу сказати, що єдина відмінність між цими містами, що тут немає моря. 

– По твоїй сім’ї вдарив такий переїзд?

– Було важко і морально, і фізично. В Криму в нас було все для нормального життя, а у Львові потрібно було все починати, як-то кажуть, з чистого аркушу паперу. Спершу зі мною жила мама, поки тато вирішував усі справи в Криму, а згодом навпаки.

– Розкажи детальніше про свою сім’ю.

– У мене є мама, тато та троє братів. Мого батька звати Олександр. Йому 65 років. Татові я дуже вдячний за те, що він з дитинства почав зі мною працювати та привив мені любов до гри мільйонів. Саме він віддав мене на футбол. Мама зараз більше займається домашніми справами. Найменшого брата звати Федір. Йому 10 років і він займається плаванням. Також маю двох старших братів Олександра (20 років) та Гліба (19 років). Вони пішли стопами тата, відтак, займаються бізнесом. До речі, брати дуже зраділи моєму дебюту в УПЛ. Вони відразу подзвонили і привітали мене. Сказали, що мною пишаються.
 

– Знаємо, що твій батько раніше утримував ветеранську команду…

– Так, справді було таке. Колись він допомагав одній ветеранській команді. Деталей я особливо не знаю, адже був ще маленький. Загалом тато відіграє у моєму житті дуже велику роль. Якби не він – мене б тут зараз не було. Більше того, скоріш за все, я би навіть не грав у футбол. Загалом мій батько дуже футбольна людина. 

– В Криму ваша сім’я розмовляла російською мовою, але зараз ви спілкуєтеся виключно українською. Тобі складно було перелаштуватися?

– Вся сім’я вже вільно спілкується українською. Приблизно за рік часу ми її опанували. Мені не було складно, адже всі хлопці в команді були україномовні, тому я дуже швидко облаштувався в такому середовищі. Також у сім’ї всі почали спілкуватися українською.

– Повернемось до періоду твоїх виступів за «Таврію». Чи були у тебе колись мрії та амбіції виступити за основну команду сімферопольців?

– Коли я займався у структурі «Таврії», то, звичайно, думав, що колись буду грати за цю команду, однак сталась така ситуація, що зараз це неможливо. Колись я часто ходив на матчі «Таврії». Це була дуже хороша команда. В той час мені дуже імпонувала гра Сергія Назаренка. Також мені подобалися Геннадій Коробка, Олександр Бандура, Антон Шиндер.
 

– Як відрізнявся футбол, у який ви грали в «Таврії» та у «Карпатах»?

– Якщо бути відвертим, то можу сказати, що він особливо нічим не відрізнявся. У новій команді ми так само високо пресингували та одразу намагались відбирати м’яч, тому по стилю гри «Карпати» мені підійшли ідеально. Єдине те, що у Львові хлопці були краще підготовлені фізично. В «Карпатах» мені все сподобалось. Дуже хороша команда, чудовий колектив та тренери. Тоді ми відвідували багато різноманітних турнірів, де непогано себе проявляли і майже завжди займали найвищі місця. Звісно, спочатку я сидів на лаві запасних. Це мене по-спортивному дратувало, тому після тренувань я залишався і працював над собою, що зрештою дало результат.

– Ви часто їздили на європейські турніри, у якиз брали участь представники топ-клубів. Що тобі найбільше запам’яталось з того періоду?

– Одного разу ми їздили на міні-Євро, де зайняли третє місце. Тоді у півфіналі поступилися німецькому «Шальке», а в грі за третє місце обіграли «Спарту» (Прага). Також можу пригадати фінал чемпіонату дитячо-юнацької футбольної ліги України серед команд команд U-15. Ми поступились донецькому «Шахтарю». Тоді ми досить непогано грали. Нас просто підвела реалізація і, як наслідок, лише срібні медалі. Прикро, що в тій грі ми самі собі привезли голи. Ми ніколи не боялися, як-то кажуть, грати у футбол.
 

– Ти себе зарекомендував, як непоступливий футболіст, який б’ється до кінця. Розкажи, звідки в тебе така завзятість та настирливість?

– Я просто не люблю програвати. Навіть коли не залишається сил, я завжди борюсь до останнього. Таким чином намагаюсь мотивувати всю команду. Я б не сказав, що це робить мене лідером команди. Просто прагну бути корисним для свого колективу.

– Ти одразу грав на позиції опорного півзахисника?

– Так, мені з перших днів у футболі почало подобатись моє розташування на полі. Навіть не замислювався над зміною амплуа. Мені потрібно просто забирати м’яч і відразу шукати продовження атаки вперед. Звичайно, все залежить від рівня суперника. Інколи потрібно зберегти м’яч для своєї команди та не форсувати події на полі. У нас в Україні грають хороші футболісти на цій позиції. Особливо мені подобаються Сергій Сидорчук і Тарас Степаненко.
 

– Як відбувся твій перехід в «Рух»?

– Перед підписанням контракту я довго не думав. Знав, що тут хороша Академія, висококваліфіковані тренери та є всі умови, щоб прогресувати та рости професійно. Академія «Руху» – це просто космос. Навряд чи хтось з молодих футболістів бачив щось подібне. Потрібно лише працювати. Багато працювати. Останнім часом я весь свій час проводжу саме на Академії. Вдома буваю рідко. Мама вже звикла, що я постійно на відстані (Сміється).

– Як у тебе справи з навчанням?

– Навчаюсь дистанційно у львівській 73-ій школі. Приїжджаю лише для написання контрольних робіт і все. У школі буваю рідко, а мій улюблений предмет – фізкультура (Сміється).

– Наскільки складним для тебе був перехід з дитячого футболу у дорослий?

– Насправді, було непросто. У дорослому футболі всі хлопці фізично сильніші. Велику роль на цьому рівні відіграє фізична підготовка та витривалість. В основній команді старші хлопці мене з перших тренувань підтримували, коли я губив м’яч чи просто помилявся. З часом мені ставало все легше. Крім того, я відчуваю довіру головного тренера. Вдячний йому, що він мені довіряє. Я це відчуваю. Ніколи не міг навіть подумати, що дебютую в УПЛ у 16 років. Тим паче, проти донецького «Шахтаря».

– Мрієш колись потрапити у збірну України?

– Звичайно. Для мене це дуже багато означає, але потрібно багато працювати. Я би навіть сказав повинен спати із м’ячем (Сміється). Коли ти граєш за збірну, то повинен розуміти, що представляєш свою країну і на повну віддаватись на футбольному полі.

– Як ти гадаєш, хто цього року переможе в УПЛ?

– Вважаю, що київське «Динамо» фаворит у чемпіонській гонці. Футбол, у який грають кияни, мені зараз більше імпонує, ніж гра донецького «Шахтаря». 

– Які в тебе амбіції та мрії у великому футболі?

– Поки планую грати за «Рух», бо мені тут довіряють тренери і я це ціную. А в майбутньому хотілось би виступати за «Манчестер Сіті». Якщо багато працювати, то шанс обов’язково з’явиться. У команди Пепа Гвардіоли хороший відбір та контроль м’яча і швидкий перехід з оборони в атаку. Така манера гри мені імпонує найбільше.

– Чи були в тебе періоди в житті, коли вже просто не мав сил і хотів закінчити з футболом?

– Моменти коли втрачаєш сили були, але через характер я догравав матчі та працював на будь-яких тренуваннях до кінця. Я ніколи не просив тренера мене замінити при будь-яких обставинах. Такого, щоб зав’язати з футболом у мене також не було ніколи. 

– Як ти вважаєш, що потрібно для того, аби стати хорошим футболістом?

– Гадаю, потрібно мати характер та бажання. Таланту може виявитися недостатньо. Вважаю, що формула, дев’яносто дев’ять відсотків роботи і лише один відсоток таланту є правдивою. Лише так можна прогресувати та досягати висот.

– Чим цікавишся окрім футболу?

– Важко сказати… Напевно, взагалі нічим не цікавлюсь окрім цього виду спорту. Мої однолітки полюбляють грати на Play Station, але це точно не моє. Інколи можу спостерігати за віртуальними баталіями збоку. В юніорській команді найкраще грають у FIFA Ілля Квасниця та Діма Ледвій. Вони однозначно найсильніші в цьому. Також можемо з командою пограти в карти. У нас є Юрій Герета, який любить трішки повозити нас у цій грі (Сміється).
 

– Чим би займався, якби не вийшло себе проявити у футболі?

– Думаю, що пішов би стопами батька та братів і зайнявся би бізнесом. Втім, я вірю, якщо буду важко працювати, то це допоможе мені розвиватися й умене мене все вийде у футболі.
 

– Як ти відпочиваєш? Яку музику полюбляєш слухати та які фільми дивишся?

– Обожнюю їздити з сім’єю на море. Там я відпочиваю, але все одно знаходжу час для футболу. Займаюсь з татом. Він мене інколи може повозити (Сміється). Батько – хороший нападник. Щодо музики і фільмів, то тут мені важко відповісти. Фільми я практично не дивлюсь, адже майже увесь свій час проводжу на Академії і стараюсь постійно тренуватися. А щодо музики, то в мене немає улюблених співаків. Який трек попадеться, такий і слухаю. Можна сказати, що я меломан.

– Чи маєш ти кохану половинку?

– Ні, не маю. Зараз про дівчат навіть не думаю, адже вони будуть лише заважати мені працювати. Наразі у мене є м’яч та поле. Так говорить наш тренер, але я і сам це чудово розумію (Сміється).