Ним цікавилась «Рома» та «Фіорентина», але його вибір впав на лісабонську «Бенфіку». 21-річний оборонець «Руху» Давід Зец у відвертій розмові клубному медіацентру розповів усі деталі своєї захоплюючої кар’єри. Феєричний дебют за «Триглаву» із рідного міста Крань, протистояння «Бенфіки» та «Спортінга» та чому не вдалось поїхати із молодіжною збірною Словенії на чемпіонат Європи. А ще трішки про українських дівчат. Велике інтерв’ю талановитого оборонця Давіда Зеца – далі.
 

– Давіде, наступні поєдинки для «Руху» стануть визначальними у боротьбі за збереження прописки в елітному футбольному дивізіоні України. Команда психологічно готова до таких важливих баталій?

– Справді, наступні матчі ми граємо проти прямих конкурентів у боротьбі за виживання, тож усвідомлюємо всю серйозність цих протистоянь. Ми багато тренуємося, детально вивчаємо наших суперників і готуємося до непростих двобоїв. Зробимо все, щоб досягти позитивного результату у наступних поєдинках. Прагнемо потішити наших уболівальників та зрештою зберегти право грати у Прем’єр-лізі. Переконаний, «Рух» повинен грати в УПЛ.

– В останніх трьох матчах наша команда поступилася із загальним рахунком 0:9. В чому причина таких результатів?

– Перш за все, ключову роль зіграв рівень наших суперників. Ми провели матчі проти кращих команд чемпіонату України. Всі знають, наскільки важко грати проти таких команд, як «Десна», «Динамо» та «Зоря». Втім, тепер у нас буде дещо легший календар, тож ми спробуємо реабілітуватись за останні поразки та видати переможну серію. Для нас це дуже важливо.
 

– Як гадаєш, у матчі з «Зорею» рахунок 0:2 закономірний?

– «Зоря» – це дуже сильна команда, яка взяла гру під свій контроль і швидко відкрила рахунок. Навіть попри це, у нас були хороші моменти, аби зрівняти рахунок. Особливо, у другому таймі. Ми відмінно розпочали другу 45-хвилинку. Якби реалізували свої моменти, то могли б здобути у цьому матчі залікові бали. Розчаровані таким результатом. Зрештою, ми зробили висновки і рухаємось далі.

– Що потрібно «рухівцям» для того, аби залишитись в УПЛ?

– Ми повинні зібратись з думками і силами та в останніх семи матчах обіграти прямих конкурентів. Вважаю, заслуговуємо бути в елітному дивізіоні, втім, потрібно це довести у наступних поєдинках. У перспективі, «Рух» – це команда рівня єврокубків. Переконаний, що за декілька років команда буде боротись за найвищі місця в українській першості, але повторюсь, для цього потрібно не вилетіти за підсумками цього сезону.
 

– У першому колі ти грав за молодіжну команду «Руху»…

– До приїзду в Україну я не грав близько року. Тож я поговорив з головним тренером Іваном Федиком і ми дійшли згоди, що для мене буде краще півроку провести за молодіжну команду та набрати оптимальну форму. Згодом я себе непогано проявив за дублюючу команду. У підсумку, отримав шанс в першій команді.
 

– У молодіжці в центрі захисту ти грав разом з чемпіоном світу U-20 – Олегом Веремієнком…

– Грати разом з ним було дуже цікаво, ми відразу знайшли спільну мову. Гадаю, наш дует добре справлявся зі своїми обов’язками, адже, коли ми були удвох на полі, команда не програла жодної гри. Олег – людина з великим потенціалом. У майбутньому він виросте у захисника високого рівня. Олег має всі шанси заграти у команді світового класу.

– Як проходила твоя адаптація у Львові?

– Все проходило чудово. Мені пощастило, що в команді вже були балканці – Мілош Стаменковіч та Ерік Ґліха. Хлопці дуже допомагали мені у побуті, за що я їм безмежно вдячний. 

– Що тебе вразило після приїзду в Україну?

– Якщо бути відвертим, я зовсім трохи мав інформації про вашу країну. Знав, що Київ – це столиця України. А ще знав українських спортсменів, зокрема, володаря Золотого м’яча, а нині тренера збірної України Андрія Шевченка, та легендарного боксера Віталія Кличка. Коли я приїхав до України, то відразу подумав: як же ж тут холодно (Сміється). Спершу мені було складно адаптуватись до такого холодного клімату, враховуючи, що останні кілька років я проживав у теплій Португалії, проте з часом я пристосувався до таких умов. А ще у вашій країні дуже гарні дівчата. Враховуючи той факт, що у мене немає коханої половинки, то я одразу звернув увагу на українських дівчат. Можу підтвердити, українки – одні з найкрасивіших дівчат у світі.

– Давіде, розкажи детальніше про словенське місто Крань, звідки ти родом.

– Звичайно, для мене це найкраще місто у світі. Воно знаходиться недалеко від словенської столиці Любляни. Крань – мальовничий та загадковий. Там я прожив все своє дитинство, зробив перші футбольні кроки. 

– Ти змалку займаєшся футболом. Хто тобі привив таку палку любов до гри мільйонів?

– Я надихнувся прикладом свого брата, який також обожнює футбол і колись перебував у структурі «Триглаву» з нашого рідного міста. Саме приклад брата став ключовим у моєму житті. Він відіграв ключову роль в становленні мене, як футболіста. Спершу мій старший брат на власному прикладі мотивував мене покращувати свої вміння та розвиватись, а згодом допомагав своїми безцінними порадами. Крім того, він особисто проводив зі мною тренування та вказував на слабкі місця.
 

– Розкажи про свою сім’ю. Чим займаються твої батьки?

– Мої батьки мають власний сімейний бізнес у Крані. Вже близько 5 років вони ведуть ресторанну справу. У цьому їм допомагає мій брат. Коли я буваю на батьківщині, то допомагаю сім’ї, чим можу (Сміється). Цей ресторан не спеціалізується на спортивній тематиці. Це звичайний заклад. Якби не футбол, то я би спокійно міг працювати у цьому ресторані швейцаром (Сміється).
 

– Як батьки сприйняли твоє захоплення футболом?

– Часто трапляється, що батьки не підтримують дітей у бажанні займатися футболом, адже вважають, що це заважає навчанню, втім, у мене такого не було. Мої батьки завжди мене підтримували в усіх моїх починаннях та допомагали порадами. Це стосується не лише футболу. Вони прагнуть, щоб я був щасливим та займався будь-якою справою, яка приносить мені задоволення. Я обрав шлях футболіста і дуже вдячний їм за те, що не стали мені на заваді, а лише допомагали. 
 

– За який футбольний клуб ти вболівав у дитинстві?

– Мені дуже подобалось дивитись матчі лондонського «Арсеналу». Я почав їх підтримувати після фіналу Ліги чемпіонів 2006-го року, коли вони протистояли «Барселоні». Вони тоді навіть вигравали після голу Сола Кемпбелла у першому таймі, втім, іспанська команда зуміла відігратись та забила ще один м’яч під завісу матчу. Тоді я був дуже розчарований. Мені стало шкода «канонірів». Відтоді я почав уважно за ними стежити. Мені імпонувала гра Тьєрі Анрі, який був символом тогочасного «Арсеналу».

– Враховуючи твою позицію на полі, на якого захисника ти рівнявся, коли був юнаком?

– Незважаючи на мою любов до «Арсеналу», я завжди захоплювався грою Неманьї Відіча, який виступав за «Манчестер Юнайтед». Дивно, але він грав у складі одного з найбільших конкурентів моєї улюбленої команди (Сміється). Мені до душі стиль гри сербського оборонця: агресивність на футбольному полі. Я багато почерпнув для себе, переглядаючи його матчі. Намагаюсь бути таким же непоступливим. Крім того, Відіч – футболіст балканського походження. Це теж зіграло велику роль у моєму захопленні ним.

– Як ти зробив свої перші футбольні кроки?

– Гадаю, для кожного мешканця мого рідного містечка, який любить футбол, мрія виступати за місцевий клуб «Триглав». Тішуся, що свої перші футбольні кроки я зробив саме у структурі «Триглава». Раніше там займався мій брат. В академію клубу я потрапив, коли мені було 5 років. Саме там я став тим, ким є зараз. Дуже вдячний всім тренерам, з якими мене звела доля. Вони багато мене навчили. Кожен з них відіграв велику роль у моїй кар’єрі.
 

– З перших днів тренери тебе бачили на позиції центрального захисника?

– Ні, я став оборонцем з часом. На початку мого футбольного шляху виступав на позиції нападника, але тоді я забивав недостатньо для того, аби команда постійно перемагала. Відтак, тренери змінили моє амплуа на полі – перевели у півзахист. Зрештою, з часом мене опустили ще нижче, аж поки я не став центральним захисником (Сміється).

– Ти пройшов весь шлях у структурі «Триглава» – від дитячих команд до основної. У дебютному матчі за головну команду ще й забив у ворота «Крки». Які в тебе були емоції у цей момент?

– Мої тодішні емоції важко описати словами. Це було щось неймовірне. Я був на сьомому небі від щастя, адже дебютував у складі рідної команди. Про гол навіть не думав. А тут ще й вдалося забити у першому ж поєдинку. Фантастика! Основний час того протистояння завершився внічию 2:2 і вже в компенсований час мені вдалось відправити м’яч у сітку. У підсумку, цей поєдинок завершився нашою перемогою. На жаль, це був виїзний матч, відтак, мої рідні не були присутні на цій грі, але я відчував їхню підтримку. Уся сім’я раділа такому успіху.

– У тому сезоні вам вдалось виграти другий за силою футбольний дивізіон Словенії та підвищитись у класі…

– Це було великим досягненням для нашої команди. Втім, у цьому сезоні я почав грати за основний склад лише наприкінці чемпіонату. Провів два поєдинки за «Триглав». Тож у мене не було відчуття, що я теж причетний до цієї звитяги. А вже у наступному сезоні, коли ми грали вже в елітному дивізіоні, все кардинально змінилось. Тоді я провів у складі практично весь сезон і відчував себе важливим у команді. 

– За підсумками першого сезону в еліті вам довелось грати матчі плей-оф за збереження прописки. Наскільки великим був тиск на такого молодого гравця, як ти?

– Тоді я вперше опинився у такій ситуації, відтак, тиск був шаленим. Ми не хотіли відразу після першого сезону понижуватись у класі, адже знали, що там не місце нашій команді. Попри це, ми були дуже близькі до вильоту. У вирішальному матчі поступалися з рахунком 0:2. На щастя, наш колектив зібрався та зумів відігратись, що допомогло «Триглаву» зберегти прописку у найвищому футбольному ешелоні Словенії. Тепер я маю великий досвід боротьби за виживання: у «Триглаві», «Бенфіці-Б» та зараз у «Русі». Вважаю, це мені допомагає бути готовим психологічно до важливих протистоянь. А от коли зіткнувся з цим вперше, було неймовірно складно.
 

– Які у тебе найяскравіші спогади з періоду виступів у структурі «Триглава»?

– У нас був хороший колектив. Дуже сумую за хлопцями. Звісно, я підтримую спілкування з багатьма партнерами по команді, але, на жаль, це відбувається не так часто, як колись. Ми були дружньою командою. Стояли один за одного горою. Пам’ятаю, як будучи дітьми, ми усі мріяли в майбутньому дебютувати за основну команду «Триглава». Ми рівнялись на гравців основної команди і впевнено йшли до своєї мети. Також чудово пам’ятаю, як ми подавали м’ячі на матчах основи. Було великим щастям знаходитись так близько до своїх кумирів. Щодо найбільшого мого досягнення у «Триглаві», то це однозначно перемога у чемпіонаті Словенії серед команд U-19. У той момент я був гордий за колектив, за наше досягнення, адже не кожен футболіст може похвалитись, що він грає за найсильнішу команду країни, бодай на юнацькому рівні. 

– Далі у твоїй кар’єрі була лісабонська «Бенфіка». Як виник варіант із португальським клубом?

– «Бенфіка» проявила до мене інтерес, коли я грав свій дебютний сезон у Вищій лізі Словенії. Про це мені повідомив спортивний директор «Триглава». Тоді я був приємно здивований, адже все своє життя тренувався та грав для того, щоб потрапити у структуру гранду світового футболу. Я рішуче вирішив спробувати свої сили у «Бенфіці», адже коли тебе запрошує такий іменитий клуб, то таку можливість потрібно використовувати.
 

– Окрім «Бенфіки», були ще якісь варіанти продовження кар’єри?

– Так, також мене запрошували в Італію, а саме у «Фіорентину» та «Рому». Втім, я переговорив з батьками, які порадили мені йти в команду, у якій найбільш сприятливі умови для розвитку молодого футболіста. Оскільки під цей критерій лісабонський клуб підпадав найбільше, я вирішив обрати саме його. «Бенфіка» славиться вихованням багатьох молодих гравців, які згодом ставали футболістами найвищого класу, тож у мене були високі очікування від переїзду в Португалію.

– Чим відрізняється життя в Португалії та Словенії?

– Перш за все, погодою (Сміється). У Португалії дуже тепло, немає таких холодних зим, як у Словенії або в Україні. Там хороший клімат та довкілля. Одним словом, у Португалії чудові умови для життя. В майбутньому я би хотів там проживати на постійній основі. Все ж, відверто можу сказати, що португальці менш привітні, ніж словенці. Вони не такі теплі у спілкуванні. Словенці завжди привітні, культурні, можуть допомогти. А от португальці у цьому аспекті сильно відрізняються від нас.

– Яке враження на тебе справила академія «орлів»?

– Академія «Бенфіки», мабуть, найкраща футбольна база, яку я коли-небудь бачив. Тут створені всі умови для розвитку молодих футболістів: чудові умови для проживання, хороше харчування, класні поля. Коли ти знаходишся у такому середовищі, то не хочеться думати ні про що, окрім футболу. 
 

– Можеш порівняти академію «Руху», яка зараз активно будується, та «Бенфіки»?

– Звісно, Академія «Руху» – неймовірна. Втім, між ними є одна велика різниця. Річ у тому, що Академія «Бенфіки» повністю закрита від усіх та спеціалізується виключно на футболі. Щодо «рухівської» Академії, то, звичайно, це чудовий комплекс, масштаби якого вражають. Їх важко описати словами. Проте, наскільки я знаю, в майбутньому тут поєднуватимуться туристична та спортивна складові. Готується своєрідна відпочинкова база, а в Португалії такого не було. Дуже цікаво як це все буде функціонувати.

– Які футболісти тебе найбільше вразили у «Бенфіці», коли ти тренувався із основною командою?

– Щодо захисної ланки, то я захоплювався Рубеном Діашом, який вже покинув «Бенфіку» та перейшов у «Манчестер Сіті». Він щодня важко працював. На кожному тренуванні викладався на всі сто відсотків, тож заслужено отримав шанс переїхати в Англію в один з найсильніших клубів світу. А ще мене дуже вразили Адель Таарабт та Піцці. Вони неймовірно розумні та технічні футболісти. Це індивідуалісти, які завдяки своїй неймовірній техніці можуть на рівному місці створити гольовий момент. В команді «Бенфіка Б» було також чимало хороших футболістів. Іван Шапоньїч та Жоау Фелікс непогано себе проявили і згодом переїхали в Іспанію. Щодо Івана, то він мій хороший друг. Допомагав мені з адаптацією в Португалії. Ми досі добре спілкуємось. Впевнений, що у них все буде гаразд і вони себе покажуть з найкращого боку в іспанському чемпіонаті.

– Гуляючи Лісабоном у екіпіруванні «Бенфіки», зустрічав уболівальників «Спортінга»?

– У тій частині міста, де розташована тренувальна база «Бенфіки» вболівальників «Спортінга» не було (Сміється). Звісно, траплялись випадки, коли я зустрічав шанувальників наших запеклих конкурентів, але всі вони поводились адекватно, розуміючи, що це лише футбол.

– Матч «Бенфіки» та «Спортінга» – це особливі баталії?

– О так! Поєдинки зі «Спортінгом» дуже непоступливі, адже це головне місцеве дербі. Це стосується не лише матчів основних команд. Навіть 9-річні дітлахи під час дербі викладаються на полі на повну. Для усіх це матчі за престиж, за емблему, яку ти носиш. Коли на полі зустрічаються «Бенфіка» та «Спортінг», то на трибунах дуже гаряче. Це завжди мотивує залишати усі сили на полі та грати лише на перемогу. 
 

– Ти грав за «Бенфіку Б», а згодом тренувався разом з основою. Як гадаєш, чому тобі не вдалось закріпитись у лісабонському клубі та дебютувати за основну команду «орлів»?

– Як тільки я перейшов до стану «Бенфіки», було погоджено, що я виступатиму за другу команду. З часом я дійшов до рівня основного складу. Все ж конкуренція лише посилювалась. Зокрема, коли розпочався мій другий сезон у Португалії, я усвідомив, що мені буде важко зачепитись за місце в старті і прийняв рішення спробувати свої сили в іншій команді. Таким чином, я зробив вибір на користь ігрової практики та пішов у оренду. Гадаю, основна причина того, що мені не вдалось закріпитись в основному складі – велика конкуренція.

– Як виник варіант з львівським «Рухом»?

– Я міг повернутись у Словенію або продовжити виступи в Португалії, але в нижчій лізі, втім, на щастя, на горизонті з’явився «Рух». Агент повідомив мені про інтерес з боку львівського клубу. Над вибором я довго не думав. Практично відразу прийняв рішення перейти до стану «жовто-чорних». 
 

– Давіде, привідкриємо завісу нашого командного чату для вболівальників. Саме ти завжди пишеш, о котрій годині команда виїжджає з Академії, йде на вечерю тощо. Які функції покладені на тебе в колективі?

– Просто тепер я новий адміністратор (Сміється). А якщо серйозно, то тренер доручив мені організовувати футболістів, які проживають у центрі міста та добираються на тренування автобусом. Партнери відразу почали жартувати наді мною з цього приводу. Без цього ніяк. Але все нормально. Це покращує атмосферу всередині колективу.

– Помітно, що ти легко знаходиш спільну мову з головним тренером «Руху» Іваном Федиком. Охарактеризуй його.

– Він завжди відкритий та щирий зі мною. Якщо я зіграв або тренувався погано, він скаже мені про це прямо в очі та порадить, над чим потрібно працювати. За це я йому дуже вдячний. Як тільки я прийшов сюди, ми справді знайшли спільну мову. У нас одразу склались довірливі стосунки. Радий, що працюю з тренером, який мені довіряє та дає можливість грати у елітному дивізіоні України.

– Кого ти можеш назвати лідером нашої команди?

– Першочергово можу виокремити таких досвідчених гравців, як Ярослав Мартинюк та Валерій Федорчук. У них великий досвід виступів на високому рівні. До обох завжди можна звернутись за порадою. Також можу назвати Олександра Бандуру та Максима Білого, які також багато допомагають молодим футболістам. Саме на таких гравців потрібно рівнятись.
 

– Який для тебе найбільш пам’ятний матч у футболці «Руху»?

– Так відразу і не можу назвати один поєдинок (Сміється). Мабуть, проти донецького «Шахтаря», адже це команда топ-рівня. Проти них було нелегко грати, однак, завжди цікаво перевірити свої сили на фоні такого суперника. Ще можу згадати свою дебютну гру у стартовому складі проти «Ворскли» (14-ий тур УПЛ – прим). Цього дня ми демонстрували якісний футбол, але не змогли втримати перемогу. Тож гіркий присмак таки залишився.
 

– Можеш порівняти елітні футбольні дивізіони Словенії та України?

– Насправді, це зовсім різні чемпіонати. Українська Прем’єр-ліга – набагато сильніша за найвищий дивізіоні Словенії. У мене на Батьківщині немає таких команд, як «Шахтар» чи «Динамо». Якщо говорити відверто, мене це трохи розчаровує. Загалом, в Україні якісніший футбол, ігровий темп на вищому рівні. Все ж, декілька словенських команд точно не загубилося б в УПЛ.

– Якби «Рух» грав у Першій футбольній лізі Словенії, як ти гадаєш, на яке місце претендували б «жовто-чорні»?

– Вважаю, що «Рух» добре почував би себе у чемпіонаті Словенії і боровся би за найвищі місця. У топ-4 «жовто-чорні» точно могли б потрапити, втім, на мою думку «Марібор» та «Олімпія» трохи сильніші команди, аніж «Рух». З ними було б важко боротися. Із рештою команд «рухівці» спокійно могли б конкурувати і навіть обігрувати їх. Мені, як словенцю, було б цікаво взяти участь у таких поєдинках.
 

– В «Русі» ти виступаєш на правах оренди. Яким ти бачиш своє футбольне майбутнє після завершення цього сезону?

– Наразі не хотів би зазирати у майбутнє. Зараз всі мої думки пов’язані лише з «Рухом». Прагну допомогти команді залишитись у Прем’єр-лізі. Ми на це заслуговуємо. Все ж влітку я повинен повернутись до Португалії у розташування «Бенфіки» та обговорити своє майбутнє, дізнатись, чи бачать мене у команді. Втім, якщо я побачу, що мої перспективи стати гравцем основної команди «Бенфіки» туманні, то я буду не проти повернутись сюди та продовжити захищати кольори «Руху».

– У тебе великий досвід виступів за юнацькі збірні Словенії. Опиши свої емоції після першого виклику.

– Коли я вперше отримав виклик до юнацької збірної Словенії, мені було 16 років. Тоді я був дуже щасливим. Ці емоції складно описати словами. Я був гордий, що потрапив до числа найкращих гравців країни свого віку. Приблизно те ж саме я відчував, коли мене вперше викликали до молодіжної збірної. 
 

– Молодіжна збірна Словенії нещодавно грала на груповому етапі чемпіонату Європи серед команд U-21. Як ти гадаєш, чому ти не брав участі в цих поєдинках?

– У мене немає відповіді на це запитання. Його краще адресувати головному тренеру молодіжної збірної Словенії (Міленко Ачімовіч – прим). Я до останнього сподівався, що зможу допомогти команді у поєдинках проти Іспанії, Італії та Чехії, але цього не сталося. Якщо бути відвертим, мене дуже розчарувала ця ситуація. У мене немає жодних конфліктів з наставником. Не знаю, чому він прийняв таке рішення. Я розчарований.

– Як ти можеш оцінити виступи молодіжки Словенії на чемпіонаті Європи?

– Ми потрапили у складну групу. Проти таких команд, як Іспанія та Італія, вкрай важко демонструвати свій найкращий футбол. А ось проти Чехії хлопці були зобов’язані перемагати. Все до того йшло, але, перемагаючи по ходу гри з рахунком 1:0, на останніх хвилинах втратили перемогу через автогол. Попри це, я вважаю, що навіть один заліковий бал в такій групі – це непоганий результат, хоча нам ще є куди рости. 
 

– Яка у тебе футбольна мрія?

– Гадаю, кожен гравець мріє виходити на поле та захищати честь своєї країни у складі головної команди. Я не виняток. Потрібно важко працювати та постійно самовдосконалюватись, аби потрапити до табору національної команди. Я робитиму все, щоб заслужити виклик до збірної Словенії. При цьому, я усвідомлюю, наскільки це велика відповідальність.