Богдан Бойчук народився у Херсонській області, де досі проживають його батьки. Життя сім’ї поділилось на «до» та «після» 24 лютого 2022 року. Півзахисник «Руху» в інтерв’ю клубному медіацентру розповів про життя рідних в окупації, своє ставлення до російського вторгнення та багато іншого.

– Я не можу повірити у те, що сталось. Ми 24-го лютого спокійно спали зранку, а о 9-ій годині мені подзвонила мама. Я підняв слухавку, а вона плаче та каже, що розпочалась війна. Я не міг у це повірити. Ми приблизно знали, що відбувається, але до останнього не вірили, що таке може статись у 21 сторіччі. Коли ходили чутки, що напад може статись 16-го та 21-го, я казав батькам, щоб вони приїжджали до Львова, адже тут точно безпечніше, ніж в Херсоні. І коли все почалось, я почав на них злитись, адже казав їм, щоб вони приїжджали. Потім зрозумів, що це не на часі.

Мої батьки живуть у Херсонській області. Коли все почалось, бої відбувались за 20 кілометрів від нашого міста. Потім наші війська відійшли ближче до Миколаєва і деякий час було тихо, але буквально нещодавно знову почали бомбардувати… Але найстрашніше, що у людей закінчується їжа. Мої батьки прокидаються о 5 ранку, йдуть до АТБ і повертаються з продуктами лише о 12-ій! Настільки великі черги! Окрім того, продають лише по одному товару на руки. Там є своя пекарня і там теж люди стоять у черзі по 7-8 годин за одним батоном. Але зараз такий стан, що люди звикають до того, що відбувається.

В перший день я почав себе звинувачувати, що не зміг вивезти батьків у безпечне місце. Я дуже переживаю за них. Мама розповідала, що буквально кілька днів тому у сусідні села заїхало 200 одиниць російської техніки. Я не знаю, чи вони відступають, але факт в тому, що поряд їздить велика кількість російських окупантів.

У мене є друзі з тих часів, коли я виступав за «Металіст» – вони з Донецька. Я зараз переписуюсь з одним з них. Він каже, що в Донецьку зараз усі чоловіки призовного віку бояться вийти на вулицю. Їх просто з вулиці забирають та відправляють на війну.

Мені дуже боляче дивитись на Харків. Я не можу повірити у те, що відбувається. Не можу повірити у те, що роблять з людьми. Росіяни просто знищують цивільне населення. Бачив, як бабуся з Харкова розповідала, що під час Другої світової війни її будинок зруйнували німецькі фашисти, а зараз те саме зробили російські фашисти.

Я не розумію, як можна пробачити те, що роблять росіяни. Страждають невинні люди – їм немає виправдання. Вони розстрілюють цивільне населення, яке не несе їм жодної загрози: дітей, жінок. Це ніяким чином не можна виправдати та пробачити.

Я не хочу виправдувати російських футболістів, які не висловлюють свою позицію щодо війни в Україні. Я впевнений, що 95% з них проти війни, але за стільки років диктатури вони просто бояться висловити свою позицію. Також впливає і пропаганда, яка триває вже дуже довгий час. На це в росії робиться дуже велика ставка. Пропаганда у них на першому місці, вони просто залазять людям у голови.

«Нацисти» та «бендерівці», про яких розповідає путін – це просто якась маячня. Це просто привід, аби виправдати свої дії. Я 4 роки живу у Львові та розмовляю російською, але жодного разу не було ситуації, аби мені дорікнули за це.

У мене багато знайомих з Харкова та Києва, які зараз звертаються з проханням допомогти їм перебратись до Львова. Ми допомагаємо їм, чим можемо, дали притулок п'ятьом людям. Також передали у гуманітарний центр теплі речі та іграшки. Ми були шоковані, коли побачили, як львів'яни згуртувались та допомагають біженцям. Це просто неймовірно! Люди віддають ледь не останнє тим, хто цього потребує. У мене сльози на очі навертаються від цього. Зараз країна настільки об'єдналась  – це просто фантастика!

Коли я грав у росії, я не розумів усієї ситуації, адже був досить молодим. Я думав, що футбол поза політикою. Думав, що події у Донецьку та Луганську не пов'язані з футболом. Я вважав, що їхав туди не підтримувати росію, а грати у футбол. Зрозуміло, що тепер я ніколи в житті не поїду грати туди. Зараз хотів би стерти це з історії своєї кар'єри.

Коли я дивлюсь, що для країни роблять ті люди, які стоять на передовій, які вступають до лав тероборони та які голими руками зупиняють танки, мене переповнює повага та гордість. У мене серце обливається кров'ю – наскільки наш народ сильний духом! Вони розуміють, що можуть заплатити за свободу народу ціною свого життя. Я дуже пишаюсь тим, що я Українець і з усіма людьми, які об'єднались та протистоять ворогу.