Коли він грав за «Севастополь», на його очах Росія анексовувала Крим. У свої 25 він встиг спробувати свої сили в австрійському футболі та пройти стрімкий шлях від аматорського рівня до Української Прем’єр-ліги. У відвертій розмові клубному медіацентру півзахисник «Руху» Андрій Кухарук розповів про народження чарівних донечок-близняток, гру з Русланом Малиновським, тернопільське дербі та ще багато цікавого. Велике інтерв’ю хавбека «жовто-чорних» читайте далі.
 

– Андрію, насамперед вітаємо тебе та всю команду з перемогою в матчі з «Маріуполем». Наскільки важким був цей матч?

– У «Маріуполя» дійсно дуже хороша команда, у якій грає багато молодих талановитих футболістів. Всі гравці «приазовців» пройшли хорошу школу. Також у них кваліфікований тренерський штаб. Матч був важким. Вважаю, що перш за все ми перемогли завдяки вдалим злагодженим командним діям. Ми добре грали в обороні та вчасно вибігали у контратаки. Гадаю, ми виконали тренерську установку на гру і здобули перемогу. 

– У другому таймі в тебе був супершанс, аби забити. Ти вибіг тет-а-тет з кіпером «Маріуполя», але в останній момент вирішив віддати передачу на Юрія Климчука. Чому не пробив у тому епізоді?

– Момент був хороший. Я б сказав навіть дуже хороший. (Сміється). Справді, у цьому епізоді мене дещо збив з пантелику Юрій Климчук, який біг позаду мене та кричав, щоб я йому віддав передачу. Я, недивлячись, покотив м’яч йому на зустріч, адже думав, що він біжить один і заб’є вже у порожні ворота. Через це не пробив сам. Коли переглянув повтор цього моменту, то зрозумів, що мені обов’язково потрібно було брати гру на себе. Все одно, це моя помилка, як би там не було. 

– До Львова команда поверталася в піднесеному настрої?

– Перш за все, ми здобули дуже дорогоцінні очки в контексті нашого турнірного становища. Кожен бал, як-то кажуть, на вагу золота. Звичайно, емоції були лише позитивні та найкращі в автобусі, адже на виїзді ми здолали досить непросту команду ще й із розгромним рахунком. 

– Чому на твою думку не вдалося дотиснути «Інгулець» у попередньому матчі та здобути перемогу?

– Гадаю, з «Інгульцем» ми грали непогано. Діяли першим номером. Старалися прорвати оборону суперника. Загалом, ми створили кілька небезпечних моментів біля воріт «Інгульця». Не потрібно також забувати й про те, що Максим Білий забив чистий гол, який бригада арбітрів не зарахувала. Також ми не реалізували пенальті. А наприкінці гри нам не вистачило холоднокровності. Ми приймали неправильні рішення у завершальній стадії. 

– Як ти гадаєш, набраних очок вже достатньо для того, щоб залишилися в УПЛ?

– Якщо бути відвертим, то я ще навіть не задумувався над тим достатньо цих очок чи ні. Переконаний, що нам не потрібно зупинятися. Маємо демонструвати й надалі такий футбол, який зараз нам притаманний. Вважаю, в останніх трьох матчах ми діяли досить якісно і здобули сім очок. І це при тому, що два з цих поєдинків були виїзними. Це дуже хороший результат. Зараз у нас попереду, практично три гри вдома. 

– За останній тиждень команда проїхала понад 2000 кілометрів. Є певна втома після такого футбольного турне? 

– Звісно, є фізична втома, адже матчі для нас не були легкою прогулянкою. І дорога з Харкова до Львова також була важкою. Зараз важливо добре відновитися, пройти певні процедури. До матчу зі «Львовом» маємо підійти в оптимальних кондиціях. Всі прекрасно розуміють, що дербі – це завжди особливі поєдинки. Попереду на нас чекає ще чотири фінали.

– Андрію, нещодавно в матчі з «Минаєм» ти забив свій перший гол за «Рух». Що відчув в цей момент?

– В той момент відчував лише позитивні емоції та безмежну радість. Гадаю, щось побідне пережив би будь-який гравець, який опинився би на моєму місці. Не можу сказати, що цей гол найкрасивіший у моїй кар’єрі, адже у мене було ще декілька красивих ударів, втім, один з найкращих точно. 

– Скільки спроб тобі потрібно на тренуваннях, щоб повторити цей забитий м’яч?

–Навіть не знаю (Сміється). Думаю, що з десяти спроб одна була б точно вдалою. Потрібно буде якось спробувати.

– Що головний тренер сказав тобі після гри?

– Особистих бесід з Іваном Зіноновичем у мене після цього не було.У роздягальні він похвалив увесь колектив. Головний тренер подякував команді за гру та за самовіддачу в такому важливому поєдинку. Ми вже забули цей матч і рухаємось далі.

– Як ти оціниш конкуренцію на твоїй позиції?

– На позиції центрального атакувального півзахисника, напевно, найбільша конкуренція в команді. На цьому амплуа може зіграти цілий ряд гравців, тому відвоювати місце в старті непросто. Всі прагнуть грати і багато працюють, аби заслужити на свій шанс. Лише конкуруючи ти можеш прогресувати та виходити на новий рівень.

– Як взагалі відбувся твій перехід в «Рух»?

– Вперше розмови щодо можливого переходу в стан «жовто-чорних» з’явились ближче до завершення минулого сезону, коли підходив до закінчення мій контракт з «Агробізнесом». Мені зателефонували з «Руху» і сказали, що хотіли би бачити мене в команді. Попри те, що у мене було ще декілька пропозицій, зваживши всі «за» і «проти», я обрав «Рух». Скажу одне: я дуже задоволений та щасливий у цьому клубі.

– У команду ти прийшов разом із партнером по «Агробізнесу» Ігорем Бойчуком...

– Це значно спростило процес адаптації, адже ми з Ігорем були достатньо давно знайомі, добре знали один одного, як на полі, так і за його межами. Та й взагалі, з адаптацією особливих проблем не було. У «Русі» зібрався хороший колектив, тому ми швидко з усіма знайшли спільну мову.

– З ким найбільше товаришуєш у команді?

– Як тільки прийшов у «Рух», то зі зрозумілих причин найбільше спілкувався з Ігорем Бойчуком, але зараз його вже у команді немає... Пізніше ряди «жовто-чорних» поповнив Роман Гагун, із яким ми також були добре знайомі. В принципі, у мене з усіма в команді хороші стосунки, але якщо когось зараз виділяти, то найбільше товаришую з Романом.

– Саме в «Русі» ти дебютував в Українській Прем’єр-лізі. Наскільки складно було адаптуватися в елітному футбольному дивізіоні?

– Не так складно було адаптуватись до елітного дивізіону, як до нової команди. Після завершення сезону в Першій лізі у нас не було передсезонних зборів. Практично відразу розпочався новий сезон. Це одна з причин, чому ми не надто вдало розпочали чемпіонат. Часто не розуміли один одного на полі. Висновок один: повноцінна підготовка – дуже важлива.

– Зараз у футбольних колах дуже часто обговорюють інфраструктуру «Руху», зокрема, Академію, яку будує Президент клубу Григорій Козловський...

– Тут дуже хороші умови для тренувань. Є все для того, щоб прогресувати. Гадаю, «рухівська» інфраструктура – одна з кращих в Україні. Коли ж Академія буде повністю збудована, то, безсумнівно, стане найкращою. Навіть, коли я грав у Австрії, нічого подібного не бачив. Там все значно скромніше.Таких масштабів немає навіть близько.

– Ти родом з Тернополя. Розкажи про файне місто та своє дитинство.

– Тернопіль – безмежно красиве місто. Тихе, затишне, можна сказати, що це, так би мовити, маленький Львів (Сміється). У мене було звичайне дитинство, як і у більшості юнаків. З ранку до вечора ми з друзями ганяли м’яча. Також у дитинстві я любив проводити багато часу в центрі міста. Там є красиве велике озеро. Це головна візитівка Тернополя. Відтоді мало що змінилось. Коли я буваю у Тернополі, неодмінно йду гуляти біля озера.

– Ти змалку у футболі. Чому вирішив займатись саме цим видом спорту?

– Вулиця мені не залишила жодного шансу займатись чимось іншим (Сміється)! Повторюсь, у дитинстві ми цілими днями проводили час надворі, а в таких умовах без футболу не обходилось. У нас був спеціальний майданчик, де завжди всі збирались та починали ганяти м’яча. Не було жодних вікових обмежень. Можна сказати, що там одночасно збиралось одразу три покоління.

– Грою якого футболіста ти тоді захоплювався у світовому футболі?

– Однозначно, це був Роналдінью. Його гра – це просто космос. Він робив неймовірні речі з м’ячем. Гадаю, таких футболістів більше не буде. А ще він мені подобався своєю поведінкою: завжди усміхнений та добрий. Він ніколи не випромінював негатив. Деякою мірою, саме через нього я й став прихильником «Барселони». З часом, коли Роналдінью вже покинув «синьо-гранатових», я продовжував підтримував цю команду. Мені дуже імпонував стиль гри, яку привив команді Хосеп Гвардіола. Він новатор у футболі. Зробив у «Барселоні» чудову команду.

– Свої перші кроки у футболі ти зробив у тернопільській ДЮСШ. Які залишилися спогади з того періоду?

– Пригадую, в ДЮСШ набирали хлопців 1996-го року народження. Тоді у нашу школу прийшов тренер, який проводив набір у команду, шукав молодих талантів. Мені одразу стало цікаво, тому я вирішив спробувати свої сили і відтоді почав тренуватися. Я себе добре проявив з перших занять і мене відправили до іншого тренера, де зібралась трохи сильніша група дітей.

– На яких позиціях виступав у юнацькому віці?

– Від початку мого футбольного шляху я був гравцем центру поля. Частіше я грав ближче до атаки, як і зараз, але інколи виходив на позиції опорника. Також по можливості міг зіграти флангового півзахисника, але таке траплялось рідко.

– Розкажи про свою сім’ю. Чим займаються твої батьки?

– Моя матір – господарює у домі (Сміється). Бувало, що раніше вона їздила працювати за кордон, зокрема в Польщу. Батько – приватний підприємець, займається власним бізнесом. Також у мене є рідна сестра, тому в дитинстві практично ніколи не було сумно. Ніхто з них не має жодного стосунку до футболу. У нашій сім’ї лише я, як-то кажуть, захоплююся грою мільйонів. Батьки радо сприйняли мій вибір і завжди підтримували в усіх починаннях. Звісно, були певні моменти з навчанням (Сміється). Батькам це не дуже подобалось, але вони ніколи не були проти мого того, що я займаюсь футболом. За це я їм безмежно вдячний.

– Як ти познайомився зі своєю майбутньою дружиною?

– Із Галиною ми знайомі вже дуже давно, адже ми обоє родом з Тернополя. Коли я був у 8-му класі, то взимку тренувались у шкільному спортзалі. У тій же школі Галина займалась танцями, але у сусідньому спортзалі, дещо меншому. Ми постійно пересікались між нашими тренуваннями, часто перекидались поглядами. Проявляли симпатію один до одного. Пізніше переписувались у соціальних мережах. Зав’язалось тісне спілкування і вже приблизно за півроку почали зустрічатись, тож відтоді ми разом.

– В лютому ти став батьком близняток. Розкажи про свої емоції у цей момент.

– Народження дітей – найкраще, що зі мною сталося у житті. На жаль, я не зміг розділити з дружиною момент їхнього народження, адже перебував на зборах. Ці емоції важко описати словами. Я був на сьомому небі від щастя. Дякував долі та Богу за такий подарунок. Як тільки повернувся з Туреччини, одразу поїхав до дружини з дітками. Коли побачив немовлят і взяв їх на руки, не стримував емоцій. Такі сторінки у житті важко описати словами.

– Складно було перебувати за сотні кілометрів, коли дружина народжувала?

– Дуже складно! Хотілось бути поруч з Галиною, чимось їй допомогти, підтримати. На щастя, немовлята народились, коли збори підходили до завершення, тож очікування зустрічі було не таким вже й довгим. Якби пологи відбулись на початку або посеред зборів, я би не знаходив собі місця, голова була б забита лише думками про немовлят. Втім, добре що все так сталося...

– Як на тебе вплинуло народження дівчаток?

– Гадаю, я став набагато відповідальнішим. Намагаюсь увесь час бути серйозним, приділяти якомога більше часу сім’ї, дружині, донечкам. 

– Повернемось до твого футбольного шляху. Як ти потрапив до структури «Севастополя»?

– У Тернополі відбувся дитячий турнір з нагоди проведення в Україні Євро-2012. Там виступали мої однолітки із «Севастополя». На змагання разом з їхньою командою приїхав скаут, який ретельно стежив за дітьми з інших команд. Спостерігаючи за нашою командою, йому сподобалось як зіграв я та ще двоє моїх товаришів, а саме Роман Кухарський і Тарас Червонецький, після чого нас запросили до Криму.

– Складно було у такому юному віці переїжджати далеко від дому?

– Якщо бути відвертим, то спершу я навіть не хотів переїздити. Ми провели у Севастополі декілька матчів, після чого нам показали усі умови для проживання та навчання. Я довго вагався щодо цього переходу, втім, після розмови з тренером та батьками вирішив прийняти пропозицію. Вважаю, що вчинив тоді вірно.

– Чим життя в Криму відрізнялось від тернопільських буднів?

– Головна відмінність – самотність. У Севастополі я проживав один, без сім’ї, тож спершу було важко. Більше навіть не можу знайти відмінностей, адже як і в Тернополі, так і в Криму я бачив лише футбольне поле та класи для навчання. У цьому аспекті практично нічого не змінилося.

– Твій дебют у професійному футболі припав на гру «Севастополь-2» – «Гірник-спорт» у Другій лізі. Чим запам’ятався перший матч на такому рівні?

– Вже минуло стільки часу, що я не дуже добре пам’ятаю цей день. Це була домашня гра, яку ми програли з розгромним рахунком 0:4. Я вийшов на заміну в другому таймі. Пригадую, мене переповнювали емоції щастя, адже я дебютуваву дорослому футболі, але та поразка таки залишила гіркий присмак.

– Тоді ти замінив Руслана Малиновсього, який зараз є лідером збірної України та «Аталанти»...

– Справді, того дня я замінив саме Руслана. Це був такий період, коли Малиновський часто грав за другу команду. Нерідко виходив за дубль. Руслан одразу мені сподобався як футболіст, адже вже тоді він суттєво виділявся на нашому фоні. Про його теперішній рівень годі й щось казати. Вважаю, що він найкращий український футболіст станом на сьогодні. Завжди буду говорити про Руслана лише найкращі слова.

– Як ти гадаєш,у чому секрет його успіху?

– Вважаю, що він досяг всього завдяки своїй цілеспрямованості та впевненості у власних силах. На усіх тренуваннях Руслан завжди викладався на повну і невпинно працював над собою. Не було різниці, чи це гра, чи тренування. Він завжди волів перемагати та бути першим. Дуже радий, що у нього все вийшло. Це чудовий футболіст, який доводить це своєю грою у європейському топ-чемпіонаті.

– Як склались твої стосунки з ним? Чи підтримуєте спілкування зараз?

– Насправді, у нас були хороші стосунки. Як старший партнер Руслан завжди підказував та допомагав мені порадами у потрібний момент. Зараз ми практично не спілкуємось, але я завжди пам’ятатиму, як він спряив усім нам в «Севастополі».

– У складі «Севастополя» виступало безліч досвідчених та іменитих гравців. На кого ти рівнявся?

– Тоді було стільки хороших футболістів, що навіть не вистачить пальців на обидвох руках, щоб їх перелічити (Сміється). В основному, молоді футболісти звертали увагу на таких гравців, як Ігор Дуляй, Маріуш Левандовський, Денис Кожанов тощо. Особисто мені імпонувала гра Руслана Малиновського, який попри свій молодий вік, демонстрував достатньо зрілу гру. А ще був хороший нігерійський легіонер Майкл Алозіє. Вважаю його дуже сильним нападником.

– Як гадаєш, чому тобі не дали шанс проявити себе у першій команді «Севастополя»?

– Мабуть, через велику конкуренцію. Було місце й курйозним історіям, які заважали мені закріпитись у основній команді. Одного разу я повинен був потрапити у заявку «Севастополя» на гру проти «Маріуполя», але відбулось щось дивне з моєю формою. Якщо я не помиляюсь, її забув адміністратор. Через це я пропустив ту зустріч, а у наступних поєдинках мене більше не залучали до основи. Згодом я повинен був отримати ще один шанс, навіть мав їхати на збори з першою командою, але, на жаль, сталась анексія Криму. 

– Розкажи про тогочасний Крим. Яким ти його запам’ятав?

– Крим мені одразу сподобався. Особливо припав до душі Севастополь. Запам’ятав це місто теплим, комфортним для життя та компактним. Не можу не згадати про море, яке є окрасою та візитівкою півострова. У мене там ніколи не було проблем з мовою. Коли я розмовляв українською, ніхто з мене не насміхався. Всі розуміли і радо відповідали. Крим на мене справив приємне враження. Дуже шкода, що все так сталося...

– Ти став свідком анексії Криму Росією. Як це все відбувалося?

– Пам’ятаю, що все розпочалось із якогось мітингу, начебто, на підтримку Росії. Згодом у Севастополі почала з’являтись військова техніка, сепаратистські білборди. Люди почали на балконах своїх домівок вивішувати російські триколори. Це виглядало, м’яко кажучи, дивно, але до кінця ніхто не усвідомлював, до яких наслідків це призведе.

– У тебе не було пропозицій від команд самопроголошеного кримського чемпіонату?

– Одного разу мене запрошувала команда з їхньої першості, але яодразу відхилив цю пропозицію. Вирішив для себе, що поїхати туди буде неправильно. Однозначно, я прийняв слушне рішення. 

– Тобі хотілося би коли-небудь повернутися в Крим?

– Першочергово я би хотів, щоб Крим повернувся в Україну, а вже тоді можна було б думати над його відвідинами. Звичайно, хотілось би зустрітись зі своїми севастопольськими друзями, яких у мене там доволі багато. А ще там зараз проживає мій тренер, який багато мене навчив, доклав чимало зусиль до мого футбольного розвитку. Я хотів би і з ним побачитись.

– Далі у твоїй кар’єрі була «Нива» з твого рідного міста. Здійснилась мрія дитинства?

– Однозначно! Коли я був дитиною, то часто приходив на стадіон та підтримував «Ниву». Вже тоді у мене з’явилась мрія колись одягнути «жовто-зелену» футболку. На матч головної команди Тернополя приходило багато людей, тож я безмежно хотів в майбутньому стати частиною «Ниви». Прагнув виходити на поле та тішити тернопільських вболівальників.

– Але у місті була й інша команда – «Тернопіль». У якого клубу було більше прихильників?

– Гадаю, що однозначно в «Ниви». У нас було не лише багато вболівальників, але й свої ультрас. Втім, це не дивно, адже «Нива» – команда з великою історією. Це одна з візитівок міста. В цьому аспекті «Тернополю» було важко нав’язати конкуренцію.

– Наскільки принциповими було тернопільське дербі?

– Я лише одного разу брав участь у такому поєдинку, втім, цього вистачило, аби усвідомити принциповість протистояння. Місцева влада завжди підтримувала «Тернопіль», а «Нива» спонсорувалась завдяки інвесторам, тому це також немало вплинуло на запеклість очних зустрічей. На рівні футболістів ніякої ворожнечі не було. Звісно, під час гри часто відбувались сутички, але це все залишалось на полі.

– «Тернопіль» та «Нива» ділили один стадіон. Можна сказати, що це було українською версією міланського дербі?

– Навіть не знаю чи можна проводити такі паралелі (Сміється). Так, ми ділили одну арену, і вже відтоді у «Ниви» почали з’являтись нюанси зі стадіоном. Команді часто, як-то кажуть, вставляли палки у колеса. В принципі, зараз мало що змінилось, оскільки команду по суті викинули з рідного міста і вона змушена шукати інший стадіон. 

– Нещодавно тернопільському міському стадіону присвоїли ім’я Романа Шухевича. Яке твоє ставлення до цього?

– Мені важко відповісти на це запитання. Гадаю, це більше політична історія, ніж футбольна, тому я не дуже хотів би це коментувати. 

– Як ти оціниш сьогоднішнє становище «Ниви»?

– Насправді ситуація плачевна. Команда бореться за виживання у Першій лізі. Зараз у «Ниви» змінився тренер. Команду очолив Ігор Климовський, який декілька разів рятував «Олімпік» від вильоту з УПЛ, тож я впевнений, що він врятує і «Ниву». Зараз за «жовто-зелених» виступає мій кум Андрій Скакун. Він розповідав, що ситуація змінюється на краще. Незважаючи на те, що новий наставник прийшов не так давно, атмосфера у команді вже змінилась. Мікроклімат став значно кращим. 

– Як гадаєш, чому в Тернополі за стільки років не з’явилось команди рівня Прем’єр-ліги?

– Хороше запитання! Я знаю, що є багато людей, які мають можливості і навіть були зацікавленні у розвитку місцевого футболу, але за певних обставин не могли цього зробити. Якби у Тернополі була команда рівня Прем’єр-ліги, на поєдинки приходив би увесь стадіон, тим паче, він затишний та комфортний. У нашому місті дуже люблять футбол, тому я сподіваюсь, що в майбутньому знайдеться інвестор, який захоче вкладати кошти у місцевий футбол та зрештою виведе команду на високий рівень. 

– У 2016-му році ти переїхав до Австрії та перейшов у вельську «Герту». Як наважився на такий крок?

– Після «Ниви» у мене були пропозиції від команд-аутсайдерів Першої ліги, втім, такі варіанти я одразу відкинув. Завжди мріяв спробувати свої сили у Європі. Коли був молодим, хибно думав, що там все так легко. Агент допоміг мені знайти варіант за кордоном, тож перейшов у «Герту» (Вельс), яка виступала у тамтешній Регіональній лізі. Якщо проводити певні паралелі, то це орієнтовно рівень найкращих українських команд Другої ліги.

– Як проходила твоя адаптація у Австрії?

– Спершу мені заважав мовний бар’єр. Було важко пристосуватись до нової країни. З часом я трохи вивчив мову, тож міг висловити свою думку, тому згодом стало легше. А ще я знайшов у Австрії друга Крістіана, з яким товаришую по сьогоднішній день. Він мені теж багато допомагав з адаптацією. До речі, він також грав у футбол та виступав на австрійському аматорському рівні. 

– Що можеш розповісти про місто Вельс?

– Це невеличке містечко, у якому мешкає близько шістдесяти тисяч осіб. Там все дуже компактно. Попри це, у Вельсі є три футбольні клуби, стадіони та багато спортивних комплексів. Там є безліч класних місць, де можна проводити вільний час, погуляти зі сім’єю. Зокрема, можна відвідати декілька затишних кафе або ж просто посидіти в парку. 

– Яке враження на тебе справила австрійська інфраструктура?

– Почнемо з того, що у більшості тамтешніх клубів навіть немає такого поняття як база. Там цілком вистачає одного тренувального поля й усі цим задоволені. Можу відзначити якісні поля. Я би навіть назвав їх ідеальними. Особливо після періоду виступів в Україні це сильно кинулося в очі.

– Який він австрійський футбол? Чим відрізняється від українського?

– Тамтешній футбол в основному силовий, адже більшість австрійських футболістів потужні, кремезні хлопці, які роблять акцент на боротьбу. Втім, майже в усіх командах є легіонери, які дають команді швидкість, креатив і техніку. В цілому, доволі непоганий рівень футболу.За стилем навіть чимось схожий на український. 

– Життя в Австрії справді на такому високому рівні?

– Так, сміливо можу це підтвердити. Мені сподобалось там жити. Австрія – це дуже чиста і комфортна країна. А ще там неймовірно привітні люди. Можливо, навіть привітніші за наших. Вони завжди життєрадісні, посміхаються, вітаються з тобою навіть не будучи знайомими. Хороший рівень життя позначається на їхньому настрої. Для австрійців кожен день, наче свято.

– Чому ти грав там лише декілька місяців? Засумував за Батьківщиною?

– Деякою мірою так, засумував. Крім того, мовний бар’єр відіграв у моєму поверненні в Україну велике значення. Можу дати пораду молодим гравцям, які ставлять собі за мету грати у футбол за кордоном, – вивчайте мову. Наспаравді, це дуже важливо. Особисто я розумів одне: щоб розвивати свою кар’єру буде краще повернутися в Україну.

– У кар’єрі ти неодноразово переходив у аматорські колективи: «Самбір» та «Агробізнес». Не вважав, що це суттєвий крок назад?

– Можливо це і був крок назад, але лише для того, щоб згодом зробити два кроки вперед. Із «Самбором» виникла така історія, що я прийшов туди, для підтримання форми перед Австрією. Я повинен був раніше поїхати у Вельс, але ми не встигли оформити трансфер, тому мені потрібно було десь грати впродовж двох місяців. Тоді мене запрошували інші клуби, втім, на довготривалий контракт, а «Самбір» пішов на зустріч та дозволив мені тренуватися та підтримувати форму. Щодо «Агробізнеса», то це справді був ризикований крок, який згодом себе виправдав.

– Як виник варіант із «Агробізнесом»?

– Мене запросив тренер Андрій Донець, з яким я разом грав у «Ниві». Він розповів мені про амбітні плани цього клубу. Я не розраховував, що так довго виступатиму за «Агробізнес», але стрімкий розвиток та грандіозні цілі президента Олега Собуцького дещо підкупили, тому я радо залишився на довший термін у Волочиську. У підсумку, я провів хороший період у «Агробізнесі». Став набагато сильнішим у футбольному плані.

– Із «Агробізнесом» ти став чемпіоном України серед аматорів, а також виграв Другу лігу. Вважаєш ці звитяги своїми найбільшими футбольними досягненнями?

– Станом на сьогодні так. Великою мірою це єдині трофеї, які я здобував у своїй кар’єрі. Втім, сподіваюсь, що мої найбільші досягнення ще у майбутньому. Хотів би досягти чогось значущого з «Рухом».

– Як ти гадаєш, в чому особливість «Агробізнесу», адже зіркових футболістів у цьому клубі немає, а команда дійшла до півфіналу Кубка України та бореться за путівку в УПЛ? 

– Насамперед хотів би сказати про колектив. У «Агробізнесі» дуже дружня та згуртована команда. Усі завжди викладаються на повну, б’ються один за одного. Можна сказати, що там велика сім’я. Гадаю, саме тому команді вдалось пройти такий стрімкий шлях від аматорського колективу до одного з лідерів Першої ліги та здобути історичне досягнення – вийти у півфінал Кубка України. Вболівав за хлопців в маті з «Динамо», але київський клуб зараз важко зупинити. 

–З яким настроєм залишав «Агробізнес»?

– Якщо бути відвертим, то було дуже сумно. Президент та тренер прагнули, щоб я залишився, але я розумів, що перехід у «Рух» – це крок вперед. Я завжди мріяв грати у Прем’єр-лізі, тож вирішив прийняти цей виклик та здійснити свою давню мрію, хоча прощатись з хлопцями, тренерами та персоналом було важко. 

– Якщо «Агробізнес» зможе підвищитись у класі, хотів би вже в наступному сезоні Прем’єр-ліги зіграти проти колишньої команди?

– Зізнаюсь, мені було би дуже цікаво зіграти проти колишніх партнерів. Бажаю їм зайняти цього року найвищі місця та потрапити до Прем’єр-ліги, щоб наша зустріч в елітному дивізіоні таки відбулася.

– Які ставиш перед собою цілі на найближчі декілька років?

– Я не ставлю цілі наперед. Стараюсь жити сьогоднішнім днем і прогресувати. Щодня працюю над собою. У футболі важко заглядати у майбутнє. Не дай Бог може статись якась прикра травма чи щось подібне. Часом, у кар’єрі все може змінити один день, тому стараюсь не будувати плани на декілька років вперед.

– Яка твоя головна футбольна мрія?

– Напевно, така, як і в кожного футболіста – грати у єврокубках та у складі збірної України. Станом на сьогодні важко з «Руху» потрапити до головної команди країни, втім, розуміючи плани та наміри нашого Президента і темпи розвитку клубу, найближчим часом все може змінитися. Вірю, що за декілька років «Рух» буде в числі найкращих команд України та боротиметься за найвищі місця. Тому, реально буде виконати одразу обидві мої мрії.