МАР’ЯН МИСИК. ВІДВЕРТА РОЗМОВА

Головна Новини / МАР’ЯН МИСИК. ВІДВЕРТА РОЗМОВА

Він міг стати скрипалем, але любов до футболу у ньому перемогла. В командах кепкували з його росту, поки він не брав м'яч до ніг та не показував, на що здатен. Півзахисник «Руху» Мар’ян Мисик у відвертому інтерв’ю клубному медіацентру – про Донецьк постмайданного періоду та чеченців на блокпостах, дебют в УПЛ за команду, яка після цього припинила своє існування, та яскравий період у складі «сталеварів». А ще цікава розповідь про єврокубковий виїзд на «Емірейтс» до «Арсеналу» та щитки Езіла. Усе найцікавіше – далі.

– Мар’яне, «Рух» на фінішній прямій першого тренувального збору. Наскільки продуктивно він для тебе проходить?

– Не можу сказати, що нам тренерський штаб дає надто великі навантаження. Поступового нас готують до наступних етапів зборів. Час летить дуже швидко, потрохи набираємо форму. За перших три-чотири дні ми продихалися і вже працювати було легше на тренуваннях.

– Під час контрольних спарингів з «Юністю» та «Прикарпаттям» ти грав на позиції правого вінгера, а у поєдинку з «Минаєм» – лівого захисника. У якому амплуа відчуваєш себе найкраще?

– Можу зіграти там, де потрібно тренерському штабу. Хочу приносити користь команді. Все ж позиція флангового вінгера – найбільш комфортна для мене, але неодноразово у кар’єрі доводилося діяти у центрі півзахисту. Втім, подобається зміщуватися з флангу та пробивати або віддавати гостру передачу, адже у мене робоча ліва нога. 

– Вже в четвер, 13-го лютого, «Рух» на місяць летить в Туреччину на тренувальні збори. Наскільки психологічно важко тобі так довго бути без дому?

– По-справжньому важкий буде останній тиждень перебування в Туреччині, а перші два, гадаю, пролетять непомітно. Тим паче, там буде багато товариських ігор. З власного досвіду знаю, що в останні кілька днів набридає харчування, кожного дня одне й те саме, всі хлопці вже злі трохи один на одного, проявляється конкуренція. Втім, це наша робота, і я переконаний – все буде гаразд, адже в «Русі» дуже хороший колектив. 

– Коли ти був юнаком, то в одному з інтерв’ю заявив: «Я мрію прославляти славне місто Радехів». Як гадаєш, тобі вдається втілювати мрію в життя?

– Гадаю, поступово виходить (Сміється). Прагну прославляти не лише Радехів, а й Львів і всю нашу область, але рідне місто найбільше. Я дуже радий, що зараз виступаю за «Рух» і маю можливість частіше бувати вдома. 

– Як ти розпочинав грати футбол?

– Коли біля школи побудували маленьке поле із штучним покриттям, то одразу після уроків я летів туди й грав футбол, поки не темніло. Згодом трапилася взагалі дуже цікава історія. До мами завітала в гості подруга, яка працювала вчителькою музичної школи. Вона набирала собі в групу дітей і вмовила мене піти в музичну школу. Мені все подали в яскравих барвах, заохотили і записали на скрипку, але на заняття загалом я потрапив десь два-три рази. Майже щоразу по дорозі до музшколи я цю скрипку закидав у кущі та йшов собі на майданчик грати футбол. 

– Що мама говорила, коли дізналася про це?

– Я одразу зрозумів, що скрипка – це не для мене. Так, мені подобалося співати, адже я завжди це любив робити, а от водити смичком не любив. Скрипку я щодня закидав у кущі (Сміється). Так тривало близько місяця. Згодом вчителька подзвонила до мами й запитала: «Де ваш Мар’янчик? Чому він не приходить на заняття?» Мама звичайно мені «виписала» добряче. Було неприємно, але з горем пополам я за рік закінчив відділення скрипки.

– Зараз міг би щось на скрипці зіграти?

– Звичайно, зіграв би легко, але скрипки немає (Сміється). Той музичний інструмент, який викидав у кущі, мені видавали в музичній школі. 

– Розкажи трохи більше про свою сім’ю. Чим займаються батьки?

– Мама працювала на меблевому сервісі, а от тато часто змінював роботу. Пам’ятаю, батько робив трохи на будівництві. Ще у мене є старші сестричка та братик. Сестра – фітнес-тренер і вона – дуже симпатична. Брат колись грав у чемпіонаті Львівської області за місцеву команду Радехова. Я не з багатої сім’ї, але не можу сказати, що і з бідної. Дуже дякую батькам за те, що вони завжди сприяли мені у футболі, всім забезпечували. Вони відпустили мене до Львова, де я провів класні роки життя. 

– Після закінчення четвертого класу ти перебрався до Львова. Тебе запросили в дитячу команду «містян»? 

– В Радехові завжди проводилися турніри між працівниками державних установ: поліціянти, медики, газовики та інші. Я був «шпиндюком», і щось там бігав між ними з м’ячем. Один чоловік, який працював у паспортному столі, помітив мене й запропонував старшому брату віддати мене до Львова на футбол. Брат мене повіз на стадіон «Сокіл», адже там було перше тренування у «Львові».

– Як пройшло твоє перше заняття? 

– В той час на перегляд кожен приїжджав із своїм м’ячем. В мене був гумовець (Сміється). Всі мали якісь фірмові, брендові м’ячі, а я був із гумовим. Обводили фішки, били по воротах. Попри те, що я був маленького росту, але мав сильний удар. 

– В той час ти був дуже маленьким та «дрібним»: своїм одноліткам – по пояс…

– Справді, я був дуже худеньким, мав 35-ий розмір ноги, важив до 40-ка кілограмів. Одним словом був смішним, але мене взяли в команду. Із Радехова до Львова потрібно було їхати майже півтора години, відтак, я перебрався у спортінтернат. Хтось приїжджав із Самбора, хтось з Нового Роздолу. У будні дні ми жили там і на вихідних їхали до близьких та рідних додому.

– Наскільки комфортними були умови прожиття?

– Було не все гладко. Я собі там посадив шлунок до того, що в мене виявили гастрит. Непростий був графік: вранці навчання, після обіду тренування, на якому повністю віддавалися, і після того в дев’ятій годинні вечора вихователька нас змушувала вчити уроки. Я ненавидів робити домашнє завдання з математики настільки, що аж плакав. 

– Було бажання все кинути й повернутися додому?

– Перші три місяці у мене була депресія. Я плакав, дзвонив рідним і казав: «Заберіть мене, футбол грати мені подобається, але навчання вбивало. Крізь призму років можу лише подякувати батькам, що мене залишили. Все ж через три місяці мені було набагато легше. 

– У вас була дуже хороша команда у «Львові»…

– Наш тренер Роман Ростиславович Марич багато чому нас навчив. За це я йому дуже дякую. Справді, в нас була «атомна» команда: Юрій Копина, Олег та Віталій Кудрики, Юра Бердей. Ми двічі їздили на фінальні пульки чемпіонату України. Перший рік зайняли сьоме місце, наступного – п’яте, але там збиралися найсильніші команди зі всієї України: «Шахтар», «Динамо», «Металіст»… З ними було дуже цікаво грати. Проти нас тоді грав Зінченко, Коваленко, Бєсєдін. Віктор вже тоді виділявся. Він був габаритнішим за інших, брав м’яч і всіх обводив. Я йому був по пояс. 

– Ти міг тоді собі уявити, що через кілька років будеш грати з Юрієм Копиною за «Рух»?

– От чесне слово, ніяк не міг собі це уявити, але я дуже радий, що все так склалося. Я Юрія дуже давно знаю, він класна людина.

– Що ти робив для того, щоб вирости та окріпнути?

– В донецькому «Металурзі» був реабілітолог, ми його називали «дядя», з яким я кожного дня працював. Він заставляв мене висіти на поперечині. В той час я жодного разу не міг підтягнутися на поперечині, а згодом вже легко міг виконати вправу двадцять разів. За півроку я вже трохи окріп і виріс.

– Всю дитячу школу ти пройшов із «Львовом». Як далі з’явився варіант з донецьким «Металургом»?

– Роман Марич мені сказав, що є варіант поїхати в Донецьк на перегляд. Спершу спробував потрапити у «Шахтар», де були всі зірки. Тренував їх Валерій Кривенцов. Я з Олегом Кудриком там тиждень потренувався: Олега залишили, а мені сказали, що передзвонять. Але далі від них не приходило жодної звістки і я поїхав на перегляд у «Металург». В команду U-19 набирали хлопців 1995-го року народження, а я був на рік молодшим. 

– Як батьки відреагували на звістку, що ти поїдеш за тисячу кілометрів від дому в Донецьк?

– Моя сім’я сильно за мене хвилювалися. Бабуся говорила: «Мар’янчик, там трохи інші люди, будуть тебе ображати». Я коли приїхав, то мені було незвично, адже усі спілкувалися російською мовою. Некомфортно себе почував. Я коли приходив в магазин і просив батончик, то мене продавці не розуміли, а, можливо, не хотіли розуміти. За весь час перебування в Донецьку я жодного разу не переходив на російську мову. Це не було принциповим питанням для мене, але не я хотів, щоб з мене кепкували за акцент тощо. Зрештою, я живу в Україні. Як можна не розуміти рідної мови?

– Як хлопці тебе прийняли в команді?

– Пам’ятаю, мене зустріли представники «Металурга» на вокзалі, привели до команди і запитали в хлопців: «Чий син приїхав?». Мені було дуже незручно в той момент. До мене в кімнату приходили хлопці, брали мій кросівок 35-го розміру і сміялися. Але на тренуваннях почав трохи їх «возити» на полі, комусь між ноги м’яч прокинув і вони побачили, що я вмію грати футбол, відтак, ставлення одразу змінилося. 

– Перший рік в команді у чемпіонаті України серед юніорів ти мав мало ігрової практики…

– Так, переважно сидів на заміні, але 15-20 хвилин ігрового часу мені тренер надавав. Поступово підпускали до основного складу. А от вже наступного року, коли в команду прийшли хлопці мого року, то я почав стабільно грати в основі. Став мужніший, постриг довге волосся. Згодом мене почали підпускати за дубль. Тоді дублерів «Металургу» тренував Шищенко Сергій Юрійович. Дякую йому велике за довіру.

– Ти забив кілька класних голів за юніорів «Металурга». М’яч у ворота «Шахтаря» з центру поля займає особливе місце у твоїй колекції? 

– Так, це був особливий для мене гол і не тому, що забив з центру. Я перед цим не пройшов перегляд в «гірників», і тут ми перемогли їх – 1:0, а мій гол з центру поля став вирішальним. Я коли радів, то пробіг повз бровку і спіймав погляд Кривенцова. Пам’ятаю, тоді нам дали подвійні преміальні за виграш.

– В той час футболісти отримували хороші зарплати. Коли ти почав отримувати непогані кошти, тебе не понесло?

– В жодному разі. Я люблю простих та відкритих людей, з якими без зайвого пафосу можна поспілкуватися. А тих, хто «понтується» не сприймаю. Мене так виховали батьки. Також вплинув, напевно, той фактор, що я в ранньому віці навчався в інтернаті. Там мене багато чому навчили. На першу заробітну плату купив собі мобільний телефон. Час від часу допомагав фінансово батькам. 

– Починаючи з 18-ти років, ти виступав за юнацькі та молодіжні збірні України. Що відчував, коли одягав футболку національної команди?

– Завжди буду пам’ятати свій дебют за збірну, адже забив у першому ж матчі. Це був товариський поєдинок проти збірної Азербайджану, в якому я відправив м’ячв дев’ятку. Пам’ятаю, Лучкевич мені асистував. В нас була дуже хороша збірна: Коваленко, Зінченко, Зотько, Бєсєдін, Матвієнко, Вачіберадзе. Тренував тоді нас Олександр Головко, якого я вважаю сильним коучем. Він дуже розумна та мудра людина. З ним можна було поговорити тет-а-тет на всілякі теми. Приємно було працювати. Перший виклик був особливим, була приємна ейфорія, а згодом виступи за збірну стали звичною справою.

– Міг собі уявити, що Зінченко стане чемпіоном Англії у складі «Манчестер Сіті»? 

– Насправді, це не було для мене великим шоком. З ним приємно грати футбол. Він спиною може віддати класну передачу, адже це топ-футболіст. Він може не бачити партнера по команді, але інтуїтивно віддасть передачу туди, куди потрібно.

– Яка атмосфера панувала в Донецьку після Революції Гідності?

– Останні тижні мого перебування в Донецьку у місті була дуже напружена ситуація. База «Металурга» була за містом, відтак, при в’їзді в Донецьк вже стояли люди з автоматами на блокпостах. Пам’ятаю, там стояли чеченці. Автобус зупиняли, і я сильно хвилювався, щоб у мене раптом не попросили паспорт, адже там львівська реєстрація. Не хотів, щоб у мене були зайві проблеми. В клубі перестали платити зарплату. Команда потрохи «здувалася».

– Коли особисто для тебе настала точка кипіння?

 От коли в центрі міста почали стріляти, бити вітрини, то вже було не до жартів. В Донецьку було справжнє неконтрольоване свавілля. 

– У сезоні 2014/15 років ви не дограли два тури в чемпіонаті України серед дублерів. Вас відправили додому…

 В мене ще був такий вік, що я дуже близько та емоційно все сприймав до серця. Приїхав у Радехів і вже там почував себе комфортно. Згодом нас зібрали вже в Києві.  За деякий час клуб повністю перебазувався до столиці.

– За основну команду «Металурга» тоді виступали гравці дуже хорошого рівня. Коли тебе взяли на збори в Туреччину, не загубився серед них?

 Справді, основна команда тоді була бомбезна. Я отримував задоволення від тренувань з такими гравцями, як Жуніор Мораес, Джордже Лазич, В’ячеслав Чечер, Микола Морозюк, Василь Прийма, Олександр Бандура, Юрій Паньків. Пам’ятаю, мені дуже подобалася гра Лазича, адже він так міг закрутити візаві на полі, що той не знав, куди бігти і що робити. Мене дуже підтримував Микола Морозюк, адже він з Червонограду, відтак, ми одразу порозумілися. Так, не обходилося без того, що потрібно десь було сітку з м’ячами понести, але тоді я кайфував від футболу.

– Ти в кімнаті жив з Олександром Бандурою, який от нещодавно приєднався до «Руху». Сашко не ображав тебе?

 Навпаки, Бандура мені у всьому допомагав, адже він старший, досвідченіший. Дякую йому за підтримку в ті роки.  

– В тебе був цікавий дебютний матч в Прем’єр-Лізі, адже для «Металургу» це був останній поєдинок в історії клубу, а ти лише робив свій перший крок у дорослому футболі.

 Так, це був останній тур Прем’єр-Ліги сезону 2014/15. Ми грали проти «Волині». Дякую Володимиру П’ятенку, який мене випустив на поле. Залишалося ще п’ятнадцять хвилин до завершення гри, і він мене запитав: «Малий, вистачить тебе на кілька хвилин?» Зрозуміло, я сказав, що так. Вийшов на поле з великим бажанням, сильно хвилювався, тому швидко задихався. Тоді на стадіоні був мій рідний брат з другом. Після матчу нам головний тренер подякував за самовіддачу, за те ще виходили на поле, адже були великі заборгованості в клубі. 

– Ви знали, що після цього матчу «Металурга» не стане?

 Кожен розумів прекрасно, що все йде до плачевного завершення. Після того, як ми покинули Донецьк, то два снаряди впало на футбольне поле нашої академії. Згодом з новин дізнавалися, що сепаратисти туди заїхали, жили там, що хотіли, то робили. Нам сказали, що клуб припиняє існування, але на прощання організували хороший банкет. Ми гарно посиділи та й роз’їхалися хто куди. 

– Перед тобою заборгованості так і залишилися?

 Звичайно, ні з ким не розрахувалися. Ті кошти можна запити водою. 

– Далі у твоїй кар’єрі була кам’янська «Сталь». Чому обрав саме цей варіант продовження кар’єри?

 Спортивний директор «Металурга» Вардан Ісраелян став президентом «Сталі», відтак, багато хлопців перейшло в ту команду, зокрема, Олександр Бандура. Команду очолював Володимир Мазяр. «Сталевари» тоді лише вийшли в елітний футбольний дивізіон України.

– Спершу ти мав мало ігрової практики за основну команду…

 Дебютував я у матчі з «Дніпром». Пам’ятаю замінив тоді Максима Каленчука. В дніпрян була дуже сильна команда. Вони нас там «крутили» добряче, але ми давали їм непоганий супротив, хоча й поступилися – 0:2. Хоча в тому сезоні я майже не грав. А от вже коли «Сталь» омолодилася, тоді я почав мати стабільну ігрову практику,

– Часта зміна тренерів впливала на тебе?

 При Володимиру Мазяру, Еріку ван дер Меєру, Юп Галлу, Леоніду Кучуку я не мав багато ігрової практики. Єдине пам’ятаю, що зробив корисне, то віддав гольову передачу на  Карі-Карі. Зі всіх можу виділити Леоніда Кучука. Він багато чому мене навчив. В нього була своя філософія, своє бачення футболу. Це тренер, який давав результат. «Сталь» багато програвала і коли він прийшов, то команда кілька матчів поспіль лише перемагала. Йому тоді ще допомагав Юрій Бакалов.  

– Коли «Сталь» пройшла етап омолодження, ти став гравцем основи. Відчув впевненість у собі на рівні Прем’єр-Лізі?

 Справді, в команді були молоді футболісти: Орест Кузик, Герман Пеньков, Гліб Грачов, Юрій Климчук та інші. Коли грали проти «Карпат» в 2017-му, то язаробив пенальті, а Едгар Малакян забив паненкою. При Ніколаю Костову я взагалі грав на позиції нападника. Загалом два сезони поспіль я був стабільним гравцем основи й відіграв за «Сталь» в Прем’єр-Лізі майже сорок матчів. 

– Матчі проти «Карпат» для тебе були особливими?

 Проти «Карпат» мені завжди було некомфортно грати, бо це львівська бойова команда, яка асоціюється у мене з підкатами під час рясного дощу.

– В сезоні 2017/18 років «Сталь» за підсумками чемпіонату вилетіла з елітного футбольного дивізіону і ти перейшов у полтавську «Ворсклу»…

 В той час моїм агентом був Михайло Метревелі і він запропонував мені перейти у «Ворсклу», яка якраз готувалася до групового етапу Ліги Європи. Я бачив це, як шанс проявити себе на єропейській арені. Головним тренером був Василь Сачко, але, на жаль, зіграв я небагато матчів при ньому й так і не дебютував у ЛЄ. У «Ворсклі» в той час здебільшого робили ставку на досвідчених футболістів. Все ж мені давали шанс, але я його не використав, не склалося. 

– Ти перебував у складі полтавців в історичний для них період. Разом з командою їздив на ігри Ліги Європи, а перший поєдинок у групі ви грали на виїзді проти лондонського «Арсеналу». Які враження від візиту на «Емірейтс»?

 У «Ворсклі» була дуже велика конкуренція в той час. Але в Лондон полетіли майже всі, адже не кожного дня випадає така можливість завітати на виїзд до лондонського «Арсеналу». Мені пощастило, адже я опинився у заявці на матч. Насправді, потрапив, немов в інший світ: круті вболівальники, компактний футбол, шалені емоції. На розминці ми пробіглися по газону і у мене пробігли мурашки по тілу. Цей момент запам’ятаю надовго. Я колись дуже любив дивитися, як Месут Езіл грав за «Реал», а в той день він проходив біля мене у футболці «Арсеналу». Месут виходив на заміну і я зауважив, що він вийшов на поле без щитків. Уявляєте? Все ж на полі він великий майстер. У нього мінімум дотиків, все виконує швидко, чудово бачить поле. Він нам ще гол забив. Ми поступилися 2:4, але як-не-як двічі розписалися у воротах «Арсеналу»: забив В’ячеслав Шарпар і Володимир Чеснаков. Зараз я згадую ту поїздку на «Емірейтс», як сон. 

 

– В Езіла не просив афтограв? 

 В Езіла, до речі, Кулач забрав футболку ігрову. Я собі її лише сфотографував. У Мхітаряна наші хлопці просили футболки, то він багато роздавав їх, пачками виносив. 

– Загалом у груповому етапі ви лише перемогли «Карабах» на виїзді, а в усіх решта матчах поступилися…

 Ще була дуже прикра поразка від «Спортинга». Ми перемагали з рахунком 1:0 і за п’ять хвилин до фінального свистка двічі пропустили. Усі були в розпачі. Звичайно, рівень команд у Лізі Європи – дуже хороший.

– Попри те, що ти так і не зіграв у жодному матчі певний досвід для себе здобув?

 Так, адже біля поля я відчував ті швидкості, які були під час гри, перейнявся тією атмосферою, зарядився емоціями. Прагну постійно виступати у єврокубках. Найголовніше – це грати, а не сидіти на лаві для запасних, тому зараз мені немає чим сильно вихвалятися. Ще є багато над чим працювати.

 – За основну команду «Ворскли» ти грав не часто. Як тримав себе в ігровому тонусі? 

 Я сам просився в головного тренера, щоб грати за дублерів, адже я хотів відбігати усі 90 хвилин на полі. Це дуже важливо, щоб підтримувати ігровий тонус. За дубль я забив кілька голів. 

– Минулого року ти перейшов у «Рух». Довго роздумував над пропозицією «жовто-чорних»?

 Я завжди стежив за виступами «Руху». Ще з дитинства з «Львовом» брали участь у різних турнірах у Винниках. Та й останні роки слідкував за матчами «жовто-чорних». До мене подзвонив спортивний директор клубу Володимир Лапіцький і запросив в команду. Я був дуже радий такій пропозиції, не роздумував ні секунди, а одразу погодився. Потрібно було лише забрати документи з «Ворскли», владнати усі паперові питання. Полтава – це хороше місто, але Львів для мене – особливий. Я був і в Донецьку, і в Києві, і в Полтаві, але завжди хотів повернутися додому. 

– Чому після переходу в «Рух» ти через короткий проміжок часу відправився в оренду у «Верес»?

 Проблем з адаптацією в мене не було жодних, адже багатьох хлопців я знав: Юрія Копину, Юрія Климчука, Ігоря Дуця та й з іншими гравцями були знайомі, адже футбольний світ – дуже тісний. Справа в іншому – в той час у мене в голові були дурниці, про які не хочу говорити, а футбол був для мене не на першому місці. Я трохи не тим займався, тому й відправився в оренду. Дякую Леоніду Кучуку, що дав мені такий урок. Я його засвоїв. Та й тримісячна оренда у «Вересі» пішла мені лише на користь. У Рівному я отримував стабільну ігрову практику, а це надзвичайно важливо. 

– Зараз футбол для тебе в пріоритеті?

 Так, я багато вже кому подякував за допомогу, але слова подяки – це одне, потрібно доводити все своєю грою на полі. Зараз для мене футбол – на першому місці. З «Рухом» хочеться досягати найвищих цілей.

– Твоє серце вільне?

 Ні, я маю дівчину, з якою вже зустрічаюся п’ять років. Мартусі – 21 рік, вона з Радехова, а зараз навчається у Івано-Франківську. Я її не так часто бачу, але коли зустрічаємося, то нам дуже приємно бути один біля одного. Відчуваю, що це моя людина, адже з нею мені комфортно.

 – Одружуватися ще не збираєтеся?

 На все свій час. Поспішати не будемо, ще встигнемо.

– Як ти проводиш свій вільний час?

 Переважно збираємося разом з друзями. Можемо піти разом на боулінг, на фільм, або ж просто погуляти. Любимо пограти ігри на приставці на різні бажання. Хто програє, то відтискаються від землі. 

– Яку літературу любить читати Мар’ян Мисик?

 Мені подобається більше не художня література, а автобіографічна. З останнього, що прочитав, рекомендую друзям «Я – Златан» – про Ібрагімовича, а також «Менеджмент у стилі «Манчестер Юнайтед» – про Алекса Фергюсона. 

– Яку музику слухаєш та яким жанрам фільму віддаєш перевагу?

 Полюбляю слухати реп-групи, або ж реп-виконавців. У плейлисті грає «ASAPRocky», Каньє Вест. А от що стосується фільмів, то обожнюю кінострічки комедійного жанру. Також подобаються фільми на історичну тематику.

– Насамкінець, про що ти мрієш?

 Прагну розвиватися у футболі. Моя мрія – грати за головну команду країни. Якщо багато працювати, то все реально. І звичайно прагну з «Рухом» вийти у Прем’єр-Лігу. Робитиму для цього все можливе.

Підписатися

Для ексклюзивних пропозиції

та останніх новин

Зворотній зв'язок

Контакти