ЕРНЕСТ. ІНТЕРВ’Ю-ЗНАЙОМСТВО

Головна Новини / ЕРНЕСТ. ІНТЕРВ’Ю-ЗНАЙОМСТВО

За чотири роки у португальському чемпіонаті він забив 38 м’ячів, завоював прихильність фанів «Лейрії» та заслужив прізвисько King Of Goals - Король Голів. Але зрештою наважився покинути Піренеї та переїхати в Україну. Хоч зізнається, це рішення було найтяжчим у його житті. Долати всі перешкоди на  шляху йому допомагає віра в Бога. Його кредо - труднощі загартовують людину і роблять її ще сильнішою. Ганський нападник «жовто-чорних» Ернест Антві - про новий етап у своїй кар’єрі, травму, яка спіткала його по приїзду у Львів, свою сім’ю та цілі, які перед собою ставить з новою командою - у відвертому інтерв’ю клубному медіацентру «Руху».

-Розкажи історію, як ти переїхав до Львова?

- Я обрав «Рух», тому що мене запросив сюди головний тренер. Це була найперспективніша пропозиція, яку коли-небудь я отримував, і найбільше випробування водночас. Леонід Кучук - один із найкращих футбольних фахівців, яких я знаю. Звісно, те, що він тренує «Рух», вплинуло на моє рішення. В будь-якому разі, це хороша можливість для кожного футболіста попрацювати під його керівництвом.  

-Ернесте, чим ще тебе привабив український чемпіонат? Адже до того ти грав у Португалії.

-Зацікавив проект футбольного клубу «Рух». Це амбіційна команда, а я люблю виклики. Я грав в Португалії впродовж чотирьох років. Було цікаво спробувати себе за межами цієї країни. Два роки тому Леонід Кучук запросив мене на перегляд у «Ростов», вже тоді він бачив у мені потенціал. Тоді я ще був молодий, і мені потрібно ще було багато чого навчитись. Тому зараз я вирішив підкорити український чемпіонат та став гравцем «Руху».

- Рішення переїхати в Україну далось тобі важко?

- Так, для мене це було надскладне рішення. Я обдумував його три тижні. Всі відмовляли мене: казали, не їдь, буде важко. Але я поговорив зі своїм агентом і вирішив, що хочу мати такого тренера, як Леонід Кучук, професійного, тактичного. Не думаю, що я найкращий футболіст, та впевнений,  що в «Русі» стану кращим, отримаю нові знання… Я досі вчуся.

- Що стало для тебе найбільшим випробування після переїзду в Україну?

- Перші два-три місяці мого життя в Україні були найважчими. Я був травмований, це була моя перша серйозна травма. Але в Україні взялися за моє лікування. Лікарі «Руху» змогли допомогти мені. Зараз я вже відновлюю свою форму, щоб повноцінно допомагати команді і забивати у ворота суперника ще більше голів.

- Що ти знав про Україну, коли їхав сюди?

- Чесно, нічого не знав (Сміється). У своєму колишньому клубі я грав з українцем, Артемом Ярмоленком, зателефонував йому, цікавився про Львів. Він сказав, що це чудове місто і мені тут неодмінно сподобається.

- Більшість легіонерів не хочуть їхати в Україну, тому що на сході країни продовжуються воєнні дії. Чи впливав цей факт на прийняття рішення про переїзд?

- Так, це було однією з причин, чому мені казали сюди не їхати. Це мене трішки лякало. Але я вважаю, що людина ніколи не досягне успіху, якщо не буде ризикувати. Я хочу ризикувати. Я приїхав в Україну, став гравцем «Руху». Я хочу вдосконалюватися і забивати голи для цієї команди. Саме тому я ретельно працюю над відновленням форми.

- Як ти проводиш вільний час? В тебе вже є улюблені місця у Львові?

- У вільний час мені подобається гуляти центром міста, з друзями чи одному. Люблю спостерігати за людьми, які проходять повз. Хоча інколи вони дивляться на мене так, наче ще ніколи не бачили темношкірої людини. Від цього я часто почуваю себе незручно. Здебільшого проводжу час вдома, люблю дивитися фільми.

- Чи часто до тебе приїжджають друзі?

- Перед грою з «Миколаєвом» якраз провідували знайомі з Португалії. Показував їм Оперний театр. Вони залишились в захваті від міста. Вже встиг потоваришувати з хлопцями у команді. Вони класні, розуміють мене. Мені подобається з ними спілкуватися. Ігор Дуць, Роман Никитюк та Леандро часто допомагають порадами. Коли я відновлювався від травми, вони приходили до моєї кімнати і казали: «Не здавайся. Все буде круто. Ми чекаємо на тебе». Я відчував від них підтримку у важку хвилину.

-Знаю, що ти релігійна людина. Як релігія допомагає тобі у житті?

-Релігія підтримує мене впродовж усього життя. Я з релігійної сім’ї: мама завжди вчила мене молитися зранку та перед сном. Думаю, потрібно сказати дякую Богові за те, що я маю в житті. Я знаю, що Він підтримує та захищає мене. В усі важкі моменти Бог був поруч зі мною.

- У своєму інстаграмі ти часто підписував фото з матчів фразою «God Dey we dey». Яке її значення?

- «Бог є живий, ми є живі» - думаю, так можна перекласти цю фразу. Ми – це християни, люди від Африки до Європи. Ці слова мене додають сил у скрутний час. Я розумію, що живу, борюся за свою мету.

- Ти народився в Гані. Що можеш розказати про свою країну українцям?

- Думаю, українцям було б легко пристосуватися до життя в Гані. Гана подібна до України. Хоча, думаю, Україна – краща. Ви маєте зрозуміти, що в Гані люди не живуть в лісі, ми не їмо людей… (Сміється). В нас теж є дуже заможні люди, які живуть у величезних будинках та мають багато грошей. Є й ті, що живуть бідно. Насправді, в нас красива країна. Я народився у столиці Гани Акрі і все своє життя провів там. У селі жодного разу не бував, хіба що кілька разів повз проїжджав.  

- Розкажи про свою сім’ю.

- Моя сім’я – це мама й молодший брат. Йому одинадцять. Вони живуть в Гані. Мама допомагає дітям-сиротам при церкві. Я дуже люблю їх, тому мені важко бути далеко від них. Для мене мама – особлива людина, я спілкуюся з нею кожен день. Мій тато завжди працював в іншому місті, він зайнята людина. В  дитинстві я не бачив його багато років. Зараз він бізнесмен. Живе й працює в місті Кумасі. Зараз у нього інша сім’я, але ми спілкуємося майже щодня.  Я телефоную йому, коли мені потрібна чоловіча порада.

- Як часто ти приїжджаєш до Гани?

- Я приїжджаю до Гани, щоб побачитися з сім’єю, наприкінці футбольного сезону кожного року. Дізнатися, як вони живуть, як їхні справи…. Снідати, обідати та вечеряти разом – це незабутні відчуття. Добре, що в мене є така можливість. Шкода, що це трапляється нечасто. Дуже за ними сумую.

- Чим би ти міг займатися в Гані, якби не став футболістом?

- Із самого дитинства я хотів стати лише футболістом. Навчаючись в школі, я часто тікав з уроків, щоб грати футбол. Я часто тренувався, щоб досягнути своєї цілі. А коли закінчив середню школу та вперше поїхав до Європи, моя мрія почала ставати реальністю.

- Який він, ганський футбол? Чим відрізняється від європейського?

- Ганський та європейський футбол дуже відрізняються. В Європі футболістів вчать тактику та стратегію гри. Європейські футболісти мають хороші умови проживання, кваліфіковане відновлення після гри та адаптацію після травм. В Європі й поля в хорошому стані. А в Гані просто по-щирому люблять футбол, тому що він об’єднує людей.

- Фото з кубком. Розкажи його історію. Наскільки розумію, це перший трофей, здобутий у Португалії, і ти його присвятив своїй матері?

- Так. Це фото має для мене величезне значення. Це була моя перша офіційна футбольна гра у Португалії за «Олівейра Госпіталь». Тоді я повірив у власні сили, не здався, забив один гол та виграв кубок. Фото я зберіг для історії, присвятив його своїй мамі, адже це був перший рік, який я прожив у чужій країні без рідних.

 - У 2014 році ти переїхав до Португалії. Розкажи, як простий хлопець з Гани опинився в португальському чемпіонаті?

- З сімнадцяти років я грав у Прем’єр-лізі Гани. Мій агент бачив в мені потенціал, тому запропонував переїхати до Європи. Так я опинився в Данії, а згодом в Португалії, де мав можливість навчатися нового та грати проти відомих футболістів.

- Три роки ти грав за «Лейрію». Наскільки важливим був цей період твого життя?

- З того часу у мене залишилися лише найкращі спогади. Цей клуб змінив мене та моє життя. Спочатку я планував грати в «Лейрії» лише шість місяців, але президент клубу повірив в мене та переконав залишитися, запропонувавши мені новий контракт. Саме завдяки цій людини склалася моя кар’єра в Португалії. Він казав, що мені є ще чому вчитися… тому я залишився в клубі ще на два роки. За цей час місто, стадіон та команда стали рідними для мене. Вболівальники полюбили мене, а я їх. Мене впізнавали на вулицях, і це було приємно. Я відчував себе особливим. Ніколи не думав, що чуже місто може стати рідним. «Лейрія» завжди залишиться в моєму серці.

- В Португалії ти отримав прізвисько King of Goals - Король голів. Яка історія його виникнення?

- Справді, мене так називали. Тому що яким би складним не був матч, я повинен був забити. Неважливо, скільки тренер дає мені часу на полі, 20-30 хвилин, навіть якщо це 90-та хвилина, я виходив заряджений на ворота, мав забити. Якщо я не заб’ю, то не почуваюся щасливим, повертаюся додому з опущеною головою, мало з ким спілкуюся, окрім як з Богом, у якого прошу підтримки. Я мучуся питаннями: «Чому ти не забив? Ти ж мав забити! Не для себе, для команди!» Я максималіст, це в мене в крові. Прізвисько - Король голів - дали мої партнери, які знали мої можливості. Сподіваюся, що скоро і в «Русі» мене так будуть називати, але поки я лише призвичаююсь до українського чемпіонату. Звісно, на це потрібен час, але тренер вірить в мене, знає мій потенціал. Я виходжу у футболці «Руху» з таким же завзяттям, що й в «Лейрії». Кожна хвилина на полі – це свято для мене.  Основу вже закладено, перший гол я забив, але не хочу зупинятися на цьому.

- Ти вже зіграв три гри у футболці «Руху». Як оціниш рівень українського чемпіонату?

- Рівень дуже високий. Всі команди налаштовані по-бойовому. Український футбол дуже відрізняється від португальського. Він більш контактний. Але для мене це не проблема, тому що я теж люблю грати в такий силовий футбол. Спочатку це вдавалося мені важко, бо я відновлювався після травми. Але з кожним днем я набираю кондиції. Я повернуся ще сильнішим. Та я вже повернувся… (Сміється). Сподіваюся, найскладніший період вже позаду. Зараз найважливіше - навчитися відчувати своїх партнерів по команді. І щоб вони відчували мене.

- Твоя міцна статура є твоєю перевагою у грі?

- Так, думаю, це допомагає мені на полі. Футболіст має бути готовим до гри не лише морально, але й фізично. У чемпіонаті України багато боротьби, часто долю протистояння вирішує окремо вигране єдиноборство. Я не народився з усіма фізичними даними, це наслідок важкої праці над собою. Коли справи не клеються, я стараюся ще більше. Якщо ти у хорошій формі, то здатен досягати поставлених цілей. Талант у футболі вирішує не все. Подивіться на Роналду… Він каже:  талант без важкої праці не вартий нічого. Вважаю, що у мене є здібності, але цього недостатньо. Навіть вдома, коли є вільна хвилинка, я відтискаюсь від землі та качаю прес. Вранці, після обіду, перед сном, навіть коли дивлюся якийсь фільм… Мої тренування не обмежуються лише футбольним полем. Для мене це вже стало звичкою. Вона допомогла мені швидше відновитися після травми. Я люблю тренуватися. Я не вважаю себе найкращий, але хочу бути ним.

- Чого бажаєш досягнути у «Русі»?

- Передусім, моя мета вийти з «Рухом» в Прем’єр-лігу. Кожного сезону я ставлю собі завдання – забити 20 голів. Якби це складно й нереально не звучало. Я не слухаю тих, хто каже, що мені це не під силу. Моя планка 20 голів, не менше. Якщо забиваю 10 чи 15 - вважаю це провалом. В Португалії у минулому сезоні я забив 18, і дуже засмутився. Я майже нічого не знаю про український чемпіонат, тому розумію, що виконати це завдання буде дуже складно. Та я буду старатись. Якщо страйкер забиває 20 голів у чемпіонаті, він неодмінно приверне увагу інших клубів. «Шахтар», «Динамо», можливо, й інший європейський гранд. Зараз я про це не думаю: я потрібен тут. Хочеться допомогти «Руху» виконати завдання на сезон. Мене не лякає конкуренція. На кожному тренуванні я намагаюся доводити те, що тренер зробив правильний вибір.

 

Підписатися

Для ексклюзивних пропозиції

та останніх новин

Зворотній зв'язок

Контакти